Глава 47

Після мого «зізнання» відбувається скандал, від якого тремтять стіни лікарні. Вітчим більше не заступається за мене. Називає мене повією й каже, що мені місце з таким, як цей жебрак, а не з Льошею. Мама підтакує, голосить, що не такою мене виховувала.

А я все думаю, чи вартий хлопець, який скористався моїм неадекватним станом таких жертв? Не вартий, ясна річ. Але й відправляти його за ґрати я не збираюся. Навіть мстити бажання немає. Помста не приносить бажаного полегшення, як виявляється. Життя саме з ним поквитається. Він так і залишиться жебраком, знайде собі якусь дурепу, яка розповніє за кілька років. Зіп’ється, гнучи спину десь на заводі з ранку до ночі. Ну чи в кращому разі стане менеджером середньої ланки. Вони, я певна, теж спиваються. А я буду вродливою й заможною, побачу його випадково на вулиці, проїжджаючи повз у мерсі, і посміюся.

Так і буде. Обов’язково.

— Ти в яких хмарах кружляєш?! — кричить матір. — Поки ще не пізно, Кирило домовиться, пояснить, що ти була не в собі. Скажеш, що він тебе взяв силою й це не обговорюється!

— Не буду.

— Ти розумієш, чим це загрожує? — шипить мені в обличчя, нависаючи наді мною, поки я сиджу на краю ліжка. — Не буде твоєї заяви, отже, ти сама з ним переспала.

— Але так і є, — з подивом дивлюся на неї, дотримуючись легенди.

— Дурепо! Після насильства Льошка ще якось пом’якшиться, вибачить із часом. Але такого він точно не пробачить.

— І тому я маю посадити невинного за ґрати? Щоб Льошка пробачив? Ми з ним домовилися, тож забий. Льоші начхати, з ким я спатиму. Тим паче, що сам він успішно це давно практикує з Віткою.

— З якою Віткою? — хмуриться матір. — Яка домовленість? Що ти верзеш? ЗМІ вже перемивають наші кісточки, обговорюючи, як бідну дівчинку зґвалтував однокласник, а її наречений жадає правосуддя. Це вже скандал! А ти уявляєш, який скандал буде, якщо ти заявиш, що сама йому віддалася? Або ти скажеш усе, як треба й даси правильні свідчення, або ти більше мені не дочка!

Зустрічаюся з її палаючим гнівом поглядом. Суцільне розчарування. Мені ніколи не виправдати її надій. Та й навіщо?

— Не дочка, ти маєш рацію. Я ніколи нею себе не відчувала.

— Погань невдячна!

— Так і є.

Мати червоніє від злості, хапає ротом повітря. Мені здається, зараз дасть ляпас від душі. Але ні, вона робить кілька глибоких вдихів і повільних видихів, намагаючись упоратися зі своїми емоціями. І в неї навіть майже виходить.

— Переодягайся і їдеш додому, — киває на сумку, яку принесла із собою.

«Дівчинко моя…» — луною звучать у голові слова.

Наступні кілька тижнів перетворюються на справжнє пекло. Мене не випускають із дому. На мене тиснуть морально, намагаються схилити до думки, що я маю звинуватити Чернова, інакше сім’я ганьби не обереться. А наполягаю на своєму, чисто з природної впертості, — так я повторюю собі. Ну не заради ж Чернова? Він мерзота, нікчема. А я хоч раз у житті вчинила добре — пробачила.

Ні, в душі я нічого не пробачила, але це залишиться при мені. Головне, що він не сяде, знаючи, що накоїв, залишиться на волі руйнувати своє життя. А я потім обов’язково посміюся, окину його зверхнім поглядом і подумаю, яка я молодець, що не впала так низько, щоб зламати йому життя. Адже він сам впорається з цим завданням, правда?

А незабаром і Льоша каже, що якщо я хочу, щоб наша домовленість залишилася в силі, маю звинуватити Чернова. Він ще багато гидких слів каже. А потім чомусь починає ритися в моїх речах, вирішивши, що має на це право. Я чіпляюсь у нього, кричу, щоб забирався з моєї кімнати.

Він знаходить альбом.

Альбом, де я намальована. Його руками — я. Іноді з натури, іноді його незвичайних фантазій, то в іпостасі амазонки, то русалки, то німфи. І підпис «Усміхнися. Я навчу тебе кохати, Лано».

— Так ти справді сама з ним, — гарчить крізь зуби. — Шльондра!

Дзвінкий ляпас обпалює шкіру. Кидаюся на нього, не збираючись знову терпіти ці приниження. Відштовхнувши мене так, що я опиняюся сидячи дупою на підлозі, він на моїх очах починає розлючено рвати альбом, рвати малюнки, на яких зображена я, де частинка його душі. Частина величезного внутрішнього світу, назавжди переплетена з моїм убогим. Його світу. Єдине нагадування про період, коли мені було добре.

— Сволота! — підскакую, маючи намір будь-якими зусиллями врятувати вцілілі малюнки.

Від різкого руху відчуваю раптове запаморочення. А потім напад нудоти. Вилітаю до вбиральні. Коли виходжу, Льоші вже немає, а на підлозі розкидані шматки моєї душі. Опускаюсь на килим і дивлюся на порвані малюнки. Він так довго створював їх, малював мене. Тоді він кохав мене, я знаю. Це потім щось пішло не так, але на той короткий період ми і справді опинилися в паралельному всесвіті, в іншому вимірі, де між нами не було прірви, де ми були разом.

Напади нудоти вранці й обжерливість ввечері за кілька днів відгукуються тривожним дзвіночком у голові. Я досі під домашнім арештом, і мені нічого не залишається, крім як зателефонувати Тоні та попросити її купити мені тест. Більше нікому не можу довіритися, а вона, як не дивно, погоджується навіть після моєї підстави на випускному.

Щоправда, я вже й так розумію, що зі мною. Пігулочку я забула попросити в медсестри з усіма цими скандалами, поліцією, тиском на мене й наказом матері негайно збиратися додому. Й ось результат, в чому я й переконуюсь, коли Тоня приїжджає до мене в гості.

— Ну що? — питає, нервово смикаючи пальцями краї блузки. Хвилюється.

— Попандос, Тонічко. Мені хана.

— То може… аборт? — каже Тоня, чим вкрай дивує мене. — Ну, просто у твоїй ситуації це логічно, — пояснює, побачивши мою збентеженість.

— Ні, Тоню, — вимовляю за кілька хвилин роздумів. — Якою б випадковою не була моя дитина і хто б не виявився її батьком, вона насамперед моя. Я, виявляється, не здатна вбити маленьке життя всередині себе, — усміхаюся. — Мені треба поговорити з ним. Можеш спробувати мені його номер чи адресу дістати? На той додзвонитися я так і не змогла.