Глава 46

Лана

Опритомнівши, я не відразу розумію, де я перебуваю й що взагалі відбувається. Пам’ятаю вчорашній день уривками. Коли зір фокусується, з подивом наголошую, що знаходжуся в лікарні. Нічого ж собі погуляла…

Пам’ятаю, як приїхали з Тонею. Добре пам’ятаю, як зі всіма звела рахунки. І як бонус — Чернов, якому теж дісталося. Начхати, заслужено, — переконую себе. Але зараз я не повторила б такого, не дозволила б побити його. А вчора була надто п’яною і злою.

Намагаюся підвестися і зі ще більшим подивом усвідомлюю, що до похмілля додався тупий біль унизу живота. Жіночі дні в мене приблизно за два тижні мають початися, чому ж зараз болить? Про всяк випадок роззираюсь — у палаті я одна. Відкидаю простирадло й піднімаю лікарняний халат, щоб перевірити. Бракувало ще кров’ю тут усе залити і зганьбитися ще більше.

На мені прості бавовняні трусики. Я явно не в цьому була. Мене хтось переодягнув? Але головне, що крові немає. Опускаюсь назад у ліжко. Поруч помічаю кнопку виклику й натискаю її. Через кілька секунд з’являється медсестра, запитує, як я почуваюся, кличе лікаря…

А потім починається справжнє пекло, коли мені повідомляють, що мене зґвалтували. Вітчим стверджує, що це був Чернов, його бачили, як він ішов за мною, а потім він приніс мене непритомну, ось таку — використану. І втік. А ще кричить на мене, що я легковажна, адже сама спілкувалася з ним, що недолуга, і як йому тепер в очі людям дивитися.

І мама приєднується до всіх цих моралей. Льоша, виявляється, розповів їм усе, як я з Черновим на очах у всіх обіймалася й за ручку ходила, що сама його дражнила. А від таких — другосортних — нічого іншого не варто очікувати. Вони тільки пити, ґвалтувати й бити своїх жінок вміють. Як на мене — цілком точна характеристика Льоші.

Залишилася справа за малим: дати свідчення — поліція з хвилини на хвилину буде — і розповісти, що Чернов мене зґвалтував.

— Але я нічого не пам’ятаю, — розгублено вимовляю.

— Звісно, якщо в тебе алкоголь у крові перевищував усі допустимі норми! — обурюється мама.

— Загалом так, Роксі, — уже спокійно каже вітчим. — Є свідки. Кілька людей бачили, як він ув’язався за тобою, коли ти вийшла надвір. Не знаю, куди ти прямувала, але чим усе це закінчилося — сама бачиш. Тобі не обов’язково розповідати подробиці, я розумію, що швидше за все через стрес твій мозок блокує спогади. Лікар пояснив, що це нормально. Просто скажи, що це був він, і я відправлю цього покидька за ґрати до кінця своїх днів.

Чому я нічого не пам’ятаю?

— А є свідки, які підтвердять, що Льоша з друзями побили Чернова? — питаю між іншим.

Вітчим здивовано дивиться на мене.

— А Льоша побив Чернова? Думаєш, він може подати зустрічну заяву? — хмикає вітчим. — Ти ж розумієш, що він ніхто, і його заява загубиться одразу ж після написання. Навіть якщо він підключить пресу, це все можна вивернути на нашу користь, що Льоша побив його, захищаючи свою наречену. Не хвилюйся, я це питання залагоджу.

Я не про це подумала, ну та гаразд.

— Готова до розмови? — запитує вітчим.

— Та яка різниця?! — спалахує мама. — Переживе. За ґрати цього покидька відправити треба, доки не втік.

— Помовч, Таня! — гаркає на неї вітчим. Треба ж, навіть так. — Те, що Роксі нічого не пам’ятає, не скасовує того факту, що вона пережила насильство. Побудь матір’ю, зрештою, а не гітлером у спідниці.

Мати знічується, замовкає, а потім вилітає за двері, не забувши ними гучно грюкнути.

— Так навіть краще, — бурчить вітчим. — Ніколи не розумів її методів виховання, хоч і кохаю цю жінку. Ну то що, — повертає мені свою увагу, — готова до розмови чи перенести? Тут проблема в тому, що чим раніше, тим краще, щоб по гарячому, так би мовити, спіймати. Але тиснути на тебе я не дозволю, не хвилюйся. І, до речі, там медсестра приносила пігулку, сказала, що ти не хотіла її пити, — киває на тумбочку, де стоїть склянка з водою. Мені справді приносили якусь пігулку, але я її викинула. — О, ти все ж таки випила. От розумниця, — сам вирішує, не чекаючи моєї відповіді, а я й не заперечую.

За дверима чути кроки. Вітчимось щось ще продовжує говорити, але я його не слухаю. Медсестра сказала, що пігулка від наслідків. Я не зовсім зрозуміла, яких наслідків, бо не знала, що зі мною сталося, а головний біль вважала заслуженим. І викинула, злила в унітаз. Попросити ще одну? Чи не варто? Навряд чи я з першого разу у своєму житті завагітнію. Пари місяцями намагаються, дати там підраховують, вдалий для зачаття період і таке інше. А раптом? Ні, краще перестрахуватись. Потім тихо підійду до медсестри та попрошу ще одну.

— Нехай заходять. Я поговорю з ними, — кажу вітчиму, розуміючи, що він уже кілька хвилин чекає від мене хоч якоїсь реакції.

— Я попередив, щоб вони із тобою м’яко. В разі чого я буду за дверима, — він виходить, а двоє чоловіків у формі заходять.

Дивно мені бачити таку турботу з його боку. Несподівано та… приємно.

— Доброго дня. Роксолана Бондар? — починає один із них, підсуває стілець і сідає поряд. Виймає із теки блокнот та ручку. Інший залишається стояти осторонь, тримаючи в руках якісь документи.

— Так, — дивуюся. — А ви до кого прийшли?

— До вас, — натягнуто усміхається чоловік. — Це формальності, без яких ніяк. Пам’ятаєте, що вчора з вами сталося?

— Ні, — виривається з мене перш ніж я встигаю подумати.

— Виходячи із висновків лікарів, у вас учора стався… статевий акт, — вимовляє поліціянт, прочистивши горло. — Свідки стверджують, що востаннє бачили вас із Дмитром Черновим, і він же вас і приніс після скоєного насильства.

— Насильства? — розгублено перепитую. — А лікарі сказали, що це насильство? Чи хтось бачив?..

Висне пауза, яку через кілька секунд порушує другий поліціянт, тепер помічаю, що він старший.

— Зважаючи на висновки лікарів, жодних пошкоджень, крім природної для даної ситуації втрати цноти, немає. Але це не дивно, враховуючи, що вас споїли і ви навряд чи могли чинити опір. Хоч би як жорстоко це не звучало, але це зіграло на вашу користь. Могло б бути все набагато гірше.