Глава 45

Діма

Коли тобі лише шістнадцять і на руках помирає твій тато, заради якого ти кинув школу, щоб заробити гроші на лікування, ти будеш плакати, як дівчисько, тільки ці сльози не принесуть полегшення. Ти намагаєшся жити далі, продовжити навчання, ігноруючи раптом виникле тяжіння матері до спиртного. Просто їй теж важко, треба якось пережити втрату, — наполегливо повторюєш собі. І ти більше не плачеш, бо мужики не пускають соплі.

Але коли мати в сльозах приходить і каже, що вона вагітна, і ні, не нагуляла, просто татові перед смертю стало краще, та так, що примудрився залишити по собі подарунок, а потім додає, що зробить аборт — ти знову насилу залишаючись мужиком, умовляєш її не позбуватися дитини. Ти ж чоловік, упораєшся. Пофіг на навчання — працювати треба.

А потім приходиш на могилу батька і знову ревеш, питаючи, за що він так із тобою? Хоча він, по суті, ні в чому не винен. Але й ти теж, тільки розхльобувати тобі, а не йому.

А потім, коли ти, сам ще пацан, дитина, береш на руки крихітне тільце, і розумієш, що вона побачила цей світ завдяки тобі, завдяки тому, що ти хоч і пускав соплі, поки ніхто не бачив, але залишався мужиком — ти знову плачеш, але вже скупою чоловічою сльозою — від щастя.

Цієї миті розумієш, що життя вже не буде таким, як раніше, бо заради цього крихітного створіння світ перевернеш. Сестра стала для мене стимулом, сенсом. Я бачив, що мама в’яне. Не спрацьовує інстинкт, немає того безмежного кохання, яке я відчув у дитинстві. У мене була ідеальна матір, але втративши коханого чоловіка, вона опустила руки, перетворилася на тінь самої себе.

І знову почала пити.

Доводиться стати не просто мужиком, який у свої роки замість тусовок і дівчат тягне на собі сім’ю, але стати жорстким мужиком. Вдаривши кулаком по столу, накричати на рідну матір, сказати, щоб не була ганчіркою, перестала думати тільки про себе й зайнялася дочкою. Відчувати сором, жаль за те, що довелося грубити матері, але розуміти, що інакше не спрацює.

І мама береться за розум. Я нарешті повертаюся до школи, вечорами бігаю на підробітки, матір теж бере роботу додому, шиє та ремонтує одяг. Малеча її майже не відволікає. Марта — дуже спокійна дитина, тільки коли зубки різалися плакала. Навіть зараз, коли їй більше двох років, ніколи не почуєш її плач, примхи. Мені іноді здається, що вона відчуває, що це десь відклалося генетично, що її не хотіли. І тепер вона намагається не привертати увагу, щоб не бути тягарем, щоб отримати крапельку любові, якої їй так бракує.

Це, звісно, безглузді домисли, але сестричка в мене дивовижна. Чи то розумна не за роками, чи то просто сама собі у своїх дитячих фантазіях живе. Тиха, спокійна, непомітна.

Складно бути сильним, але заради неї доводиться. І матір іноді доводиться жорстким словом тримати в залізних кліщах. Мені й перевестися довелося до іншої школи, бо вона напилася й на батьківських зборах влаштувала скандал, що жодних грошей на випускний вона не дасть. Зрештою, гроші, які я на костюм накопичував, довелося витратити на те, щоб мене перевели в іншу школу. Там би мені спокійно довчитися не дали, а мені потрібна золота медаль і вступ на бюджет.

Не минуло і двох місяців, як вона знову почала пити. І що найстрашніше, Марта почала страшенно її бояться. Втікши від дружків Льоші минулого разу, пообіцявши Лані прийти до неї ввечері, я застав удома п’яну в устілку матір й сестричку, яка, почувши мене, вискочила із шафи й кинулася на руки. Підхопивши її, довго намагався з’ясувати, що сталося, але вона тільки чіплялася в мене ручками й пихкала, навіть не плакала.

Від матері теж нічого домогтися не вдалося. Навіть наступного дня, коли вона прохмеліла. Ось тільки Марту від себе відірвати мені так і не вдалося. Малеча навідріз відмовилася спати у своєму ліжечку в кімнаті мами. Довелося потіснитися й укласти її поряд. А вранці ледве я прокинувся й пішов у душ, вона теж підскочила, прокралася слідом і тихенько сиділа, чекаючи, поки я вийду.

Я зрозумів, що не можу залишити її з матір’ю, але не розумів, що мені з цим усім робити. Гроші в мене закінчувалися, ні до школи, ні на роботу я не міг піти. І з Ланою зв’язатися теж ніяк. Не прийти ж до неї з дитиною? Мені це здавалося абсурдом. З’явитися з маленькою сестрою до дівчини, яка мріє жити в достатку, і сказати, я все зможу, я забезпечу й тебе, і її, і матір, яка не хоче жити далі, ти тільки почекай? Чекати вона не хоче, Лана чітко висловила свою позицію.

Не знаю сам, чого я хотів від цих стосунків. Просто хочу її — і все. Не у фізичному плані, хоча від цього теж нікуди не дінешся, тут усе набагато глобальніше. Можливо, в дев’ятнадцять рано про таке думати, але я справді хочу бути з нею.

Ці дні, які я провів удома, мати не пила. У мене під носом не виходило, та і гроші я всі сховав. Не довіряю їй. Відчуваю, що варто відвернутися — і знову візьметься за своє. Думав здати її в клініку, тільки розумію, що якщо людина не має бажання зав’язати — жодні лікарі не допоможуть. Та й куди малечу діти? Мені потрібно вчитися далі й шукати стабільну роботу, у результаті я буду зайнятий з ранку до ночі.

З ким буде в цей час дитина? Найняти няню? У мене грошей не вистачить. Розраховував на матір, а вона знову підвела.

Я не знаю, що мені робити. І зараз боюся заходити до будинку. Пішов, чкурнув до Лани, щоб побачити, пояснити, а вона навіть слухати не захотіла.

Зібравшись із думками, підводжуся, відчиняю двері. Очі все бачать, а мозок сприймати відмовляється. Дорогою до Лани встиг забігти в магазин, виймаю цигарки, кидаю пачку на тумбочку біля ліжка матері. Завжди доводилося їй купувати цигарки, щоб не ганьбила й не стріляла в сусідів та перехожих. Почала, коли батько захворів.

Опускаюсь прямо на брудну підлогу, між розкиданими порожніми пляшками. Кидаю погляд на матір, яка лежить на дивані, п’яна як чіп, і рука звисає з краю ліжка. У нас місця мало, лише дві кімнати, одна з них прохідна, тут спить мама з Мартою, я в дальній.