Глава 44

Діма

Головний біль стискає скроні. Але варто поворухнутися, як біль пронизує одразу в кількох місцях. Зусиллям волі змушую себе сісти. Після другого раунду з друзями Льоші я вирубився. Тільки-но Лана пішла, вони вирішили ще раз випробувати на міцність мої ребра. Ребра виявилися міцними, зважаючи на все, але від цього не набагато легше.

Але ні. Сівши, розумію, що, мабуть, одне ребро все ж таки не витримало. Якщо не перелом, то забій добрячий. З подивом помічаю, що мої штани якогось хріна приспущені. Тільки хоч убий, не пам’ятаю й не розумію — чому. А ще відчуття, ніби я перепив, хоча до спиртного я не торкався. А потім згадую, що сам я не пив, але вони влили мені в горлянку якесь пійло.

Намагаюся підвестися. Поки що вдається стати тільки на коліна. Підтягую й застібаю штани, не розуміючи, куди подівся ремінь. Підіймаю погляд.

Усередині все відразу холоне від картини, що відкрилася моєму ще не до кінця сфокусованому погляду.

Поруч лежить моя Лана. Розпластана на траві. Руки прив’язані до дерева моїм ременем. У роті кляп. Ніжно-бірюзове плаття задерте. Одна босоніжка десь загубилася. Кілька секунд витрачаю на те, щоб збагнути ситуацію, а потім кидаюся до неї. Стиснувши зуби, випускаю стогін. Від ривка ребро прострілило гострим болем.

— Лано, — тихо кличу, обійнявши її обличчя долонями, але жодної реакції.

Поправляю на ній сукню. Витягнувши з рота ганчірку, здивовано витріщаюсь на мереживні трусики в моїй руці. Намагаючись ні про що не думати, натягаю їх туди, де їм і належить бути. Звільнивши її руки, розтираю зап’ястя й покриваю почервонілу шкіру поцілунками. Дурень, наче це чимось допоможе. Притримуючи її голову, намагаюся привести до тями. Єдине, що зараз заспокоює — вона жива.

— Лано, дівчинко моя, — шепочу, цілуючи її навіть у цьому стані напружене обличчя. — Пробач мені. Пробач, я все виправлю, — повторюю як придурок, розуміючи, що ніхріна я виправити не зможу.

Хтось познущався з неї, але це не міг бути я, хоча всі факти вказують саме на це. Я був злий, мені влили якогось пійла, від якого потьмарився розум. Підловив її та зґвалтував? Ні, це маячня. Я ніколи такого не зробив би. Яким злим я не був, у якому стані й під чим — не має значення. Я на таке не здатен, тим паче з дівчиною, яку кохаю.

Чи здатен?..

Так, мені було дуже боляче, що вона крутила мною, як хотіла, що я на все був згоден, аби бути поруч із нею. Навіть на другорядну роль, задовольнятися роллю коханця, чорт забирай, я справді був на це згоден. А потім вона сказала, що хоче зі мною спробувати вперше, і в мене наче крила виросли за спиною. Я зрозумів, що будь-які труднощі зможу подолати, гори зверну, але зроблю її своєю. Навчу кохати й зроблю щасливою.

Минуло так мало часу — й ось вона знову з ним. Знаю, частково сам винен, але вона навіть пояснити все не дала мені можливості.

Я просто не міг до неї прийти, а телефон загубив, тікаючи від засідки, влаштованої її женишком. Новий ні грошей, ні часу купувати не було. Та й не думав я, що вона ось так відреагує. Думав, поясню їй усе, познайомлю з деким за нагоди, і ми продовжимо з того, на чому закінчили.

Але це вже не має значення. Важливо, що я не міг скривдити дівчину, яку кохаю. Я в принципі на дівчину ніколи б руку не підняв, хоча Лана намагалася неодноразово вивести мене з рівноваги. Начхати, мені її більше обійняти, притиснути до себе хотілося, ніж відповісти грубістю на грубість.

Хтось хотів мене підставити. Хтось, щоб я подумав, що це я накоїв. Але ні. Ніколи. Маячня.

Кілька секунд намагаюся привести Лану до тями, але, на жаль. Розуміючи, що в неї можуть бути травми, які так одразу й не помітиш, підводжуся та підхоплюю її на руки.

Лаюся, мало не падаю разом із нею від болю в боці, але, стиснувши зуби, стою. Видихнувши, намагаючись перенести її вагу на менш травмований бік, кульгаючи і скрипучи зубами, вибираюся із саду до ресторану, де вони святкували випускний.

Мене помічають майже одразу. Тримати її на руках дуже складно через біль, хоча відпускати немає жодного бажання. Діставшись до найближчого посадкового місця, обережно укладаю її на оббиту тканиною лаву. Тут не так жорстко і спинка не дозволить впасти. Можна й не тягнути усередину. Боюся, що просто впаду разом із нею, а допомагати ніхто не поспішає.

Чорт, як же невчасно я лишився без зв’язку!

— Викличте швидку! — кричу натовпу, що зібрався подивитися на видовище. Опускаюся поруч із нею навколішки, стискаю холодну долоню. Тим часом хтось усе ж таки набирає швидку.

— Боже… Що ти з нею зробив, Чернов?!

Обертаюся на знайомий голос. Кіра стоїть наді мною, виблискуючи злісним поглядом.

— Це не я! — огризаюся у відповідь.

Кіра відступає, озирається на всі боки.

— Це ти! Я бачила, як ти пішов за нею. А тепер… ось це! Викличте поліцію! Нехай розбираються, він це чи ні. Льоша! — зривається з місця й біжить усередину.

Чорт. Чорт! Усе і справді вказує на мене. А я не можу дозволити, щоб мене затримали. Не зараз, коли одна рідна людина так потребує мене.

— Вибач, Лано, — шепочу, притискаючи її долоню до своїх губ.

Підіймаюсь, пересилюючи біль. Обертаюся — довкола купа народу. Але я йду крізь натовп, доки ніхто не надумав мене зупинити. Уже минаю їх, коли чую пронизливе ззаду:

— Тримайте його!

Зриваюся на біг. Чорт, як же боляче. Боляче не лише фізично. Я розумію, що можу більше ніколи її не побачити, але я не можу вчинити інакше. Я не маю права вчинити інакше. Я маю бігти, маю бути зараз в іншому місці. Я не мав права приходити сюди. Але не стримався, так хотів побачити її знову.

Насилу діставшись додому, опускаюся під дверима, щоб перевести подих. І зібратися із силами, перш ніж переступити поріг власного пекла. Місце, де все просякло болем і розпачем. Де й усміхнутися не виходить, тільки через силу. Тільки тому, що треба, навіть крізь сльози та біль. Чоловіки не плачуть? А як же…