Глава 42

— Та що ж таке? — бурчить Кіра, витираючи чоло. Застигає, нервово смикає рукою. Частина спонжу залишається на чолі, частина прилипає до пальців.

Просто там клей, а не рідина для зняття лаку.

— Ну ти й паскуда, — гарчить і налітає на Тоню. — Це за те, що я назвала тебе убозтвом? Змовилася з Віткою?! Але ж я правду сказала!

— Гей, припини! — я першою реагую і відтягую її від Тоні. — А якщо це не вона? Це все Вітка підлаштувала!

Я хотіла, щоб Кіра з Тонею посварилися, щоб Тоня більше з ними не спілкувалася, але бійка між ними не входила до моїх планів. Усе ж таки Тоня не боєць, м’яка і слабохарактерна. Але я й не думала, що ця дурепа взагалі не помітить, що в неї в сумочці фарба й навіть обличчя вимаже.

— Вона правду каже, — з іншого боку підключається Катька, допомагаючи втримати Кіру. — Тоня на таке не здатна. Ця та змія все підлаштувала, щоб нас посварити. Хтось має щось… надійне, щоб змити фарбу?

— Поки ми приводитимемо в нормальний вигляд обличчя Кіри, Вітка звалить, — буркочу.

— Якого біса тут відбувається?! — озираємось дружно на Русика, явно налаштованого порвати будь-кого, хто посмів образити Тоню.

Більше ніхто не звернув уваги на маленьку сутичку. Яка різниця, що між дівчатами виникло непорозуміння й майже бійка? Ну а фарба в Кіри тільки на чолі та пальцях, і то трохи, а оскільки вона до зали стоїть спиною, цю красу в напівтемряві ніхто не побачив.

— Просто непорозуміння, — відразу відповідаю, поки він притягує до себе розгублену Тоню.

— Тонечко? — запитально дивиться на неї.

— Непорозуміння. Правда, — погоджується. — Все добре.

— А що з тобою сталося? — дивиться на Кіру. — Тільки не кажи, що це Тоня. Не повірю, — обіймає Тоню, закриваючи її собою, певне, про всяк випадок.

— Та ні. Не Тоня, — бурчить Кіра. — Гаразд, ходімо, прикриєте, — киває нам.

Тоня намагається усунутись від Русика, щоб приєднатися до нас.

— Ти нікуди не підеш, — безапеляційно вимовляє Русик і не відпускає її.

От і добре. Їй там не місце.

Дівчата намагаються прикрити Кіру, пробираючись найменш освітленими куточками приміщення та шукаючи поглядом Вітку. Кіра тримає долоню на чолі, голову опустила. Тільки пальці в неї теж сині, але в напівтемряві не дуже помітно. А шкода.

— Хутчіш до вбиральні, — підганяє Кіра дівчат. — Вона, швидше за все, там. Я її затягнула в жіночий туалет і теж неабияк зачіску потріпала, — заявляє гордо.

Помічаю Льошу в залі, але він нас не побачив. Добре, не заважатиме, коли Кіра влаштує свою вендетту.

— Ой, давайте сумочку Вітки перевіримо! — говорю дівчатам, коли проходимо повз столик, за яким вона сиділа. — Вона там була, і сумочка її начебто на місці.

Звичайно, вивернувши вміст сумки, ми знаходимо там підкинуту мною ємність із фарбою.

— Тут ще лишилося, — злісно посміхається Катька. Звісно залишилося, я не все вилила про всяк випадок.

— Я на шухері постою, — кажу, коли ми опиняємось на місці. Дівчата дивляться на мене, як на зрадницю. — А раптом хтось прийде, завадить чи поліцію викличе? — пояснюю. — Ні, нам таке ні до чого. Я охоронятиму тут. Тільки не кажіть, що ви втрьох не впораєтеся з однією Віткою? — фиркаю, чим викликаю обурення та миттєву реакцію. Вони більше не сперечаються і відчиняють двері.

Оскільки вони не виходять одразу, роблю висновок, що ціль наздогнали. А потім чую шум, метушню, обурені крики, писк. Мені тут більше нічого робити, і я повертаюся до зали. Пробираюся до свого місця, коли хтось перехоплює мене за руку. Обертаюся — Льоша.

— Потанцюємо? — пропонує, усміхаючись. Ковзає по мені голодним, і, звичайно ж, уже нетверезим поглядом.

Оцінивши його стан, вирішую не сперечатися. Льоша притягує мене до себе, обіймає за талію. Кружляємо в повільному танці, хоча музика грає доволі жвавенька.

— Ми ніби домовилися без чіплянь, — говорю йому.

— Та хіба ж я чіпляюся? Я лише запросив тебе на танець.

— А як же Віта?

Ось якого біса, я ж сама її тимчасово усунула, і тепер цей стурбований буде чіплятися до мене.

— Встигнеться, — шепоче, притискаючи мене до себе сильніше, але, як не дивно, не дозволяючи собі нічого зайвого й утримуючи руки на моєму попереку.

Коли пісня закінчується, він відпускає мене. Усміхнувшись, йде. Проводжаю його поглядом, спостерігаю, як він підходить до друзів, і гадаю: а що це було?

— Ти якого біса звалила? — шипить поруч Кіра. Обертаюся — слідів від фарби начебто не лишилося. Усе ж таки змогли відмити.

— Так Льоша з’явився на горизонті, довелося відволікти його і відвести. Галасливо у вас було, зауваж, — посміхаюся.

— Так, погаласували на славу, — посміхається Кіра.

— А де… ця?

— Вивели через чорний хід. Нехай забирається додому.

— Ну тоді йди, дій, — вимовляю байдужим тоном.

— У такому вигляді? — обурюється Кіра. — Це тут у напівтемряві не видно, а варто вийти на світло, так у мене чоло тепер синюшно-червоного відтінку, бо ще й роздратування від того, що відтирали старанно.

А як на мене, нічого не видно. Цікаво, чим вони її відмили? У когось справді знайшлася рідина для зняття лаку?

— Ну тоді іншим разом. Хоча Льоша однаково напідпитку, він і не помітить, я думаю, — зауважую очевидне.

— Все одно не хочу. Я маю виглядати ідеально. А Вітка ще довго буде зайнята, тож не заважатиме. Та й вона навряд чи взагалі ризикне знову лізти до Льоші! Ми її змусили цією фарбою вмитися, а решту на голову вилили. Щоправда, вона так завзято заперечувала і вдавала, що вона взагалі не при справах і не розуміє, за що ми так із нею. Нічого було на мене кидатися. Погань. Але гарно зрештою вийшло, — і знову підступна посмішка на губах. А мені вже не цікаво. Хотіла помститися, але задоволення — нуль.

— От і чудово, — відказую. — Піду, вип’ю чогось.

Кіра мене більше не затримує, а я не хочу нікого бачити. Взявши келих шампанського, сідаю в затишному місці, подалі від усіх, і спостерігаю. Коли на дні келиха залишається один ковток, до мене підходить Тоня. Сідає поряд.