Глава 41

Іду до Кіри, дорогою поставивши на стіл порожній келих. Макса потрібно прибрати з поля зору, щоб не плутався під ногами. Звісно, Кірі зручно: вона розсілася на диванчику, а той то напої, то їжу їй носить.

— А ви тепер разом? — із широкою усмішкою питаю одразу, ледве підійшовши до них.

— Що?! — Кіра здивовано дивиться на мене.

— Ну, збоку саме так і виглядає, — моя усмішка стає невинною й розгубленою.

— Звісно ні, — відповідає, впиваючись злим поглядом у Максима.

Обличчя хлопця витягується в розгубленості. Він явно не такої відповіді чекав.

— А я думав…

— Думати шкідливо, — шипить Кіра. — Зникни з моїх очей.

Я сідаю поряд із нею, ображений хлопець підводиться і йде.

— А ти чому не з Льошею? — запитує Кіра.

Я чекала на це питання. Ми прийшли разом, але як розійшлися, так і не підійшли більше одне до одного. Льоша поки що зайнятий зі своїми друзями, набираючи необхідний градус, а я втіленням свого підступного плану.

— Ти знаєш, я не хотіла нікому поки що говорити, але якщо вже так склалося… — зробивши паузу, зітхаю. — У нас із тобою були непорозуміння, але я все одно вважаю тебе подругою, тому все ж таки скажу, як є. Загалом, ми з Льошею більше не разом. Ми вдавали, щоб батьків плавно підготувати до новини про наш розрив. Ти ж знаєш, що вони сплять і бачать нас разом, — закочую очі.

— У сенсі не разом? Я нічого не розумію. Ти з Черновим, чи що?

— Ні, забудь про нього, — відмахуюсь. — Це вже неважливо. Коротше кажучи, ми з Льошею поговорили, розібралися, залишилися друзями. Так от, він зізнався мені, — нахилившись до Кіри, знижую голос майже до шепоту, — що ти йому дуже подобаєшся, але він не наважується до тебе підійти. Я пообіцяла йому пробити ситуацію, чи він досі тобі симпатичний. Але я подумала і вирішила сказати тобі прямо, бо знаю, що він тобі подобається.

— Ти брешеш! — різко вигукує, але в очах зрадливий вогник спалахнув.

— А який сенс мені брехати, Кіро? Моя справа попередити, доки ініціативу не перехопила Вітка. Ти ж знаєш, як я її ненавиджу.

Й ось цей аргумент спрацьовує як слід.

— А, то це все, щоб помститися Вітці? — усміхається Кіра.

— Звісно. Краще нехай він дістанеться тобі, ніж цій стерві. Тож дій, подруго. Тим паче що вона тут не просто так, сама розумієш.

Підкинувши їй інформацію для роздумів, я йду. Що ж, механізм запущений. Залишилося чекати на результат. Катька, Віра та Тоня заздалегідь отримали свою порцію локшини на вуха, мовляв, Вітка готує підлянку Кірі, бо ми з Льошею розлучилися, просто підтримуємо дружні стосунки. Отже, тепер на її шляху до серця Льоші залишилася єдина перешкода — Кіра, тому що насправді всім відомо, що вона нерівно дихає до Льоші.

Подумки потираючи руки, відходжу не надто далеко й чекаю. Кіра не зводить очей із Льоші, поки той сидить за одним зі столиків зі своїми друзями. Тоня вступить у гру, сама того не знаючи, якщо мій план спрацює. А він має спрацювати. Її роль маленька, але важлива. Точніше, одна річ у її сумочці, заздалегідь підмінена мною, поки ми збиралися з Тонею на «бал».

Ледве Льоша та його компанія підводяться, вирішивши, мабуть, що годі пити, час вже й розважитися, як Кіра теж зривається з місця. Тільки Льоша прямує в бік вбиральні. Ні, так не цікаво! Я маю це бачити, а там усе залишиться за кадром. Але, на жаль, у мене поки що інші плани, за ними бігти я не буду.

Дуже мило, що Кіра на емоціях забуває сумочку, спрощуючи мені завдання. Вітка поки що не бачить, як у неї під носом на об’єкт її інтересу відкрили полювання. Ну, а поки ніхто не помічає мене, я підходжу до дивана, на якому сиділа Кіра, відкриваю її сумочку і виливаю фарбу, прихоплену із собою. Думала, може, на голову виллю, але так навіть краще. Так я можу залишитися осторонь, ці нехай розбираються між собою, а я помилуюся.

Підходжу до Вітки, яка так захопилася селфі та сторіс, що, мабуть, забула, навіщо сюди прийшла. Ця теж сиділа в гордій самоті, тільки примудрилася пропустити повз увагу Кіру, яка бігла за Льошею в бік вбиральні, поки милувалася собою коханою.

— Ну ти й дурепа, — сідаю поруч із нею. — Поки ти тут фігнею займаєшся, Кіра вже діє, — Вітка витріщається на мене здивовано. — Я бачила, як Льоша пішов у бік вбиральні, а вона пішла слідом.

Секунда — і Вітка зривається з місця. Які вони запальні. Усі сумочки забувають. Не буду ж я втрачати таку нагоду? Кидаю пляшечку, у якій була фарба, до її сумки. Підіймаюсь і моніторю зал. Дівчата поприходили зі своїми хлопцями. Тоня й так із Русиком майже не розлучалася, а Катька та Віра відпустили своїх у чоловічу компанію.

Чекаю хвилинку, після чого прямую в бік вбиральні. Мені ж цікаво, що там відбувається. Але не встигаю дійти до мети, як з-за рогу вилітає Кіра, мало не врізаючись у мене.

— Гей, ти чого? Що сталося? — зображаю занепокоєння, розглядаючи її розпатлане волосся й почервоніле обличчя.

— Льоша в туалет пішов, а ця погань налетіла на мене, як ненормальна! Ледве вирвалася. Блін. Вона мені зачіску зіпсувала!

Кіра прямує до столика, за яким сиділа. Зачіску поправити? Яка краса.

— Я побачила, що Вітки немає в залі, і поспішила на пошуки, — говорю на ходу, ледве встигаючи за Кірою. — Думала тобі допомогти в разі чого.

— Це стерво ще заплатить за свою зухвалість, — Кіра хапає сумку, не дивлячись, пхає туди руку. Безпомилково дістає дзеркальце, гребінець, проводить по волоссю, не усвідомивши на емоціях, що щось не так…

Насилу стримуюсь, щоб не вибухнути реготом. Одягаю маску розгубленості, шоку. Я навіть не очікувала такого яскравого ефекту. Думала, так, пальчики вимаже, потім полізе до Вітки розбиратися, а тут…

— Вона, здається, сюди підходила, — вимовляю, спостерігаючи, як змінюється обличчя Кіри, коли вона переводить погляд на дзеркальце в її руках і бачить себе. — Це що? — одразу ж додаю здивовано.

— Якого біса?! — вигукує Кіра.

На її пальцях фарба, у волоссі теж, і на чолі симпатичні сині мазки. Нереально гарне видовище. До нас підходить Тоня, слідом Катя й Віра.