Глава 40

Той самий день. Ні, не весілля. Поки що тільки випускний. Останній дзвінок, урочиста хода всім на радість. Я під руку з Льошею. Бідолашна Кіра зі стражденним виразом обличчя йде з Максом — на її думку, нижче середнячка, не гідний супроводжувати таку принцесу.

Чернова немає.

На моєму обличчі — голлівудська усмішка під шаром професійного макіяжу. Я вся сяю, випромінюю щастя, адже я отримала все, чого хотіла. То якого біса так гидко на душі? Чому, коли бажане опинилося в моїх руках, я не тріумфую від щастя, а тільки вдаю?

Усе моє життя — вдавання. Відповідати статусу, тримати обличчя, носити маску. Адже в мене є все, доля була прихильною до мене, мені пощастило народитися із золотою ложкою в роті. Чого ще бажати?

Тоня — зірка програми. Макіяж та зачіску ми робили в одному салоні, сиділи поруч і працювали з нами майстри своєї справи. Ще один мій сюрприз Тоні, від якого вона відмовитися не змогла. Я знайшла вагомі аргументи, і Тоня поступилася всупереч своїй природній сором’язливості. Але це вона ще не переодяглася на вечірку в ту сукню, яку я купила для неї. Ось тоді Кіра відчує всі відтінки заздрощів.

Після всіх формальностей у школі, залишається дві години в запасі, щоб підготуватися до вечірки. Я змінюю вбрання на більш відповідну для вечора сукню, взуття я купувала з цієї нагоди на підборах, тільки нижчих, вирішила пожаліти свої ноги. Усе ж таки додому я планую потрапити тільки під ранок.

Їду на таксі. Льоша, ясна річ, сідати за кермо не планує, тож чекати його сенсу немає. Побачимося вже на місці. Я їду до Тоні, забираю її й разом прямуємо до ресторану, орендованого та оформленого з нагоди випускного. Її Русик теж буде, хотів заїхати за Тонею, але вона вмовила його, щоб чекав біля входу до ресторану. Нехай, буде йому сюрприз. Адже він не бачив її ще сьогодні.

Щойно ми виходимо з автомобіля й Руслан помічає Тоню, у його погляді спалахує неприховане захоплення. Так кумедно спостерігати за його реакцією. Він і справді не дурень, зрозумів, що Тоня хоч і не його кола дівчина, і не розчепурена з голови до п’ят, але саме цим вона й гарна. Добра, м’яка, невинна. А в ніжно-персиковій сукні, зі світлими локонами, укладеними в елегантну зачіску, на підборах, без окулярів і з макіяжем — і справді немов янголятко.

Русик, оцінивши перевтілення і відійшовши від шоку, кидається їй на зустріч. На губах Тоні розквітає усмішка. Вони дивляться одне на одного, не помічаючи нікого довкола. Це кохання, поза сумнівом. Дві протилежності, які знайшли одне одного. Можливо, тимчасово. Можливо, назавжди. Але зараз вони щасливі.

Спостерігаючи за цією солодкою парочкою, не помічаю, як поруч з’являється Льоша. Усміхається до мене, цілує в щоку. Уже не дратує, адже це лише показуха на публіку. Підставляє лікоть, і ми під руку йдемо слідом за Русиком, який притискає до себе Тоню.

— Що мені в тобі подобається — ти ніколи не спізнюєшся, — зауважує Льоша. — Це унікальна риса для дівчини.

— Я не спізнюся, якщо мені це вигідно, бо вмію планувати свій час.

— І це ще одна риса, яка мені в тобі імпонує: ти завжди оцінюєш вигоду. З нас і справді вийде чудова пара.

Чудова — не те слово. Дві меркантильні тварюки, для яких засоби досягнення мети не мають значення.

Вдосталь насолодившись перекошеним від злості та зневаги обличчям Кіри, почувши тихо кинуте на адресу Тоні «жодне вбрання й косметика не перетворять убозтво на вище суспільство», я втрачаю до неї інтерес і перемикаю свою увагу на Вітку, яка саме прийшла. І знову з Колею. Цікаво, вони її на двох ділять, чи це просто прикриття, щоб не привертати увагу? Залишивши Вітку, Коля приєднався до компанії хлопців. Ну а я прямую до неї.

Вітка підходить до столу з фуршетом, бере келих. Не помічає, як я опиняюся поряд.

— Вирішила згадати молодість? — питаю уїдливим тоном.

Вітка різко розвертається, ледь не впустивши келих. Кілька секунд витріщається на мене, пропалюючи поглядом і намагаючись підібрати слушні слова.

— А ти вирішила вкотре всім довести, яке ти стерво? Ні собі, ні людям, — відпиває великий ковток шампанського.

Звичайно, я розумію, про що вона. Перший хлопець на селі: і Вітка закохана, і Кіра нерівно дихає, і чи не кожне друге дівчисько потай зітхає, дивлячись на нього. Так, Льоша гарний, тут не посперечаєшся. Але я його ніколи не кохала. Раніше я думала, що так треба, з дитинства вселили думку, що ми колись одружимося. А зараз я розумію, що й варіантів я не маю.

Втім, нинішній стан речей мене влаштовує.

— Та годі тобі, Віто. Ми просто з Льошею вирішили, що немає сенсу бути ворогами. Я прийшла з ним, але це його ні до чого не зобов’язує. Він вільний хлопець, тож… — тягну вдумливо. — От щодо кого тобі справді варто турбуватися, то це щодо Кіри. Вона має плани на Льошу. А я тобі не конкурентка, — підморгнувши, беру келих і йду.

Перший крок зроблено. Залишилося ще кілька маневрів — і можна з посмішкою спостерігати за драмою, що розвернеться.

Окидаю поглядом приміщення, знаходжу затишне місце, де менше світла, і чекаю. Потрібно, щоб зібралося більше народу. І щоб трохи випили, розслабилися, дехто втратив пильність.

Незабаром збираються всі. Грає музика, не надто голосно, але достатньо, щоб виникло бажання рухатися в такт. Світло стає приглушеним, але обличчя розгледіти не складно, як і тримати свої цілі в полі зору.

Деякі парочки вже починають танцювати. Спостерігаю за Тонею, по-доброму їй заздрю. Для неї випускний стане одним із найсвітліших і найчудовіших днів у її житті. З бридкого каченяти перетворилася на принцесу, а поруч її принц, практично не відходить від неї ні на крок, ревно стежить, щоб жоден камікадзе не наблизився до його скарбу.

Кохання робить людей кращими. Хоча ні. Це тільки в тому випадку, якщо людина й так хороша, але лише прикидається поганою. Чернов думав, що я теж така, але помилявся. Я не вдаю, і це не захисна реакція. Мені нема від кого захищатися, це решті треба бути обачними, щоб випадково не потрапити до мене в немилість.