Глава 39

Боляче.

Виявляється, це дуже боляче.

— Тепер ти знаєш, як мені було отримати удар у серце, — звучить одночасно з тим, як Льоша обіймає мене зі спини. Накривши руками мою талію, опускає підборіддя на моє плече.

— У тебе немає серця, — пирхаю, ніяк не реагуючи на його дотик, але й не відштовхуючи. Якось усе байдуже стає.

— У тебе теж, — не бачу, але чую по голосу, що він усміхається. — Бачиш, ми з тобою ідеальна пара, — додає, обіймаючи мене міцніше.

— Не мрій. Ми з тобою розійшлися.

— Знаю. Якраз із цього приводу хотів з тобою поговорити, якщо вже ти переконалася, що я не такий страшний монстр і нічого не зробив твоїй іграшці. Та я й не збирався! Так, налякати хотів.

Може так. А може й ні. Але я пам’ятаю, як він мене намагався придушити, а потім взяти проти волі. Тож, Льошка, усе ж таки ти монстр.

— Чого тобі треба? — скидаю його долоні зі своєї талії та розвертаюся до нього обличчям. Схрещую руки на грудях.

Дивиться на всі боки, повертає мені погляд, усміхається криво.

— Гроші. Усе просто. Ти не знаєш, але наші батьки нам приготували подарунок. Частину бізнесу твого вітчима ти отримаєш у посаг. Злиття, — підморгує. — Щоправда, ти не зможеш його отримати, якщо сама вирішиш розлучитися зі мною. Але поки ти будеш зі мною, я маю тебе забезпечувати. Ми підпишемо шлюбний контракт, юристи все складуть, щоб усе було чесно і всім було добре. Ти отримуєш фінансову незалежність, я дружину, гідну молодого успішного бізнесмена.

Протест усередині змінюється зацікавленістю. По суті, це те, чого я прагнула. Але є одне «але».

— А як щодо подружніх обов’язків? Ти мені не цікавий як чоловік, і я з цим нічого не можу вдіяти. Тому у нас нічого й не вийшло.

— Та пофіг, — знизує плечима. — Так навіть краще, простіше. Заводь собі коханців, скільки хочеш, головне, щоб ніхто не знав, тихо й непомітно. Тільки не з цим, — кивнувши невизначено, зневажливо кривиться. — Тут уже справа принципу.

Певна річ, що він має на увазі Чернова. Та мені й самій уже не хочеться. Двічі на ті ж самі граблі наступати не збираюся.

— А ти у свою чергу розважатимешся з Віткою?

— Можливо. А тобі яка різниця?

— А те, що вона старша, тебе не бентежить? — скидаю брову.

— На два роки, — пирхає.

— Справді? — бреше він. Більше їй. — А виглядає, ніби затаскана до дірок ганчірка, — не утримуюсь від шпильки.

В очах Льоші спалахує злість. Не подобається, що зачіпаю його «подругу».

— Тебе це не стосується. Ти її поряд зі мною не побачиш. Я вмію бути обережним. І ти вчись поводитися не як дурна лялька. За статусом не належить.

Як цікаво все обернулося. Як то кажуть, немає лиха без добра? У всьому потрібно бачити плюси і, звичайно, робити висновки. Відкрити комусь ще своє серце та довіритися? Та ніколи в житті. Результат мені не сподобався. Але те, що Льоша нарешті заспокоївся — це великий плюс. Загалом, запропонований ним варіант для мене ідеальний. Фінансово забезпечена, не повинна лягати в ліжко з чоловіком, що викликає відторгнення, вільна робити, що хочу, зможу знову зайнятися малюванням.

І навіщо я тільки згадала?

Ні, малювати я більше не буду.

— А ти не такий дурень, як мені здавалося, — кидаю недбало йому комплімент.

— Та й ти не така дурепа, як я думав. Беру свої слова назад щодо пеньюарчика. Хоча, я не відмовлюся, якщо ти раптом передумаєш, — підморгує. — Зовні ти мені дуже навіть симпатична, але характер, — клацає язиком. — Мені більше подобається, щоб дівчина була покірною, а не показувала то зубки, то кігтики.

— Отже, ти вирішив поступитися?

— Я не поступився, а переграв так, щоб усі залишилися задоволеними. Навчання — це добре, але я хочу долучатися до бізнесу вже зараз, щоб примножити статки найближчим часом, а не просадити гроші через недосвідченість. Однією з умов моїх батьків є одруження з тобою, тобто твій спадок. Для твоїх батьків наше весілля — це гарантія, що їхнє вкладення принесе плоди. Кажу, як є, без хитрощів і обману. Не наша вина, що наші батьки мріють про наше весілля. Ми можемо демонструвати характер, а можемо отримати з цього зиск. То що скажеш? Скільки часу тобі потрібно, щоб обміркувати все?

Дивлюся в далечінь. Думаю. Шкільний двір за цей час спорожнів. Ми стоїмо вдвох біля стоянки. А я згадую, як Чернов обіймав мене й обіцяв, що все буде добре. Повторював наполегливо, що я його. Прикро. У грудях щемить від розчарування, але я жену це почуття.

— Я згодна, — відповідаю, повертаючи йому погляд.

— Яка розумничка, — Льоша усміхається, задоволений моєю відповіддю. — Додому підвезти?

— Ага, — відповідаю. Він підставляє мені лікоть.

— Порадуємо ввечері твоїх батьків? — запитує, кидаючи на мене погляд.

— Чому б і ні. А як щодо твоїх?

— Я сам спочатку поговорю з ними, а потім організуємо спільну вечерю. Весілля зіграємо на початку осені, що скажеш?

— Скажу, що нічого не маю проти. Але я буду вчитися.

— Як забажаєш, люба моя.

Вечеря із моїми батьками. Косі погляди в мій бік змінюються схвальними, коли Льоша повідомляє радісну новину, а я з усмішкою киваю, підтакуючи йому. Думку про те, що я — вигідне вкладення, жену геть. Яка різниця, якщо я отримаю те, що хотіла? Тільки Зорька кидає на мене підозрілі погляди. А коли після вечері вона стукає до мене в кімнату й запитує, що це було, я відповідаю, що прислухалася до її поради і вирішила вчинити по-розумному. Не задоволена моєю відповіддю, але не отримавши нічого більше, вона йде.

Шкільні подруги охають і ахають, шоковані тим, що ми з Льошою помирилися і все ж таки одружуємося. Тільки Тоня мовчить, кидаючи на мене тривожні погляди. А потім дзвонить і каже, що я роблю дурість. Ще мені доводиться довго їй пояснювати, що Льоша мені не погрожує, не примушує й це моє добровільне рішення.

— А як же Діма? — запитує.

— А ніяк. Я не з тих, хто бігає за хлопцями. Він зробив свій вибір, а я зробила свій. Було добре, але наші шляхи розбіглися.