Глава 38

— Знаєш, я ж чудово розумів, що ти ще та погань, — каже мені за кілька хвилин шляху. Він вирішив підвезти мене до школи за старою традицією. Я зрозуміла, що тікати немає сенсу. — Але не думав, що ти настільки низько опустишся, щоб завести роман з іншим і на очах у всіх із ним милуватися. Хоч би якось по-тихому, щоб не ганьбити мене.

— Як це робиш ти? — повертаю голову в його бік, уважно дивлюся на реакцію.

— Так, — вилітає в першу секунду. — Ні! — вимовляє, схаменувшись. — Хоча… — додає, подумавши. — Знаєш, так. Твоя правда. Я сплю з Віткою, тому що в неї немає заморочок із цього приводу, а в мене є певні потреби.

— Наслухалася, навіть на собі відчула — не сподобалося. І нагадаю тобі: я сказала, що між нами все скінчено. Ти мене не почув. Обручка вдома лежить, із задоволенням поверну.

— То це все заради того, щоб позбутися мене? Я тебе не почув — ти вирішила наочно продемонструвати? А Чернов цей знає, що ти його використала? Звісно, ​​ні, — хмикає.

Він чудово дає раду з відповідями на свої ж запитання, тому не заважаю йому.

— Ну ти й погань, — додає за кілька секунд мовчання.

А ось тут я вже не можу промовчати.

— Згодна, — киваю для кращого ефекту. — До речі, що там із моїм знаряддям помсти? Вижив? Ще скористатися зможу? — посміхаюся, підігруючи йому й не вважаючи за потрібне розчаровувати. Нехай думає, що це все заради помсти.

Льоша кидає на мене зверхній погляд, обличчя перекосило від злості.

— За дорогою стеж, — киваю.

— Стерво, — з огидою. — Можу тебе порадувати. Твоя іграшка виявилася гідною тебе. Я ще не бачив, щоб хтось так швидко бігав. Звалив з кінцями. Нічого, сьогодні з’явиться, точно нікуди не подінеться. Вдруге такий номер не проканає.

— Як мило, — язвлю. — Ти досі за мене, таке стерво й погань, пики б’єш усім підряд. А ми тепер навіть не у стосунках.

— Ти спала з ним? — звучить несподіване запитання. Я барюся достатньо, щоб будь-яка моя наступна відповідь була сприйнята як брехня.

— Це тебе більше не стосується, — вибираю найоптимальніший варіант.

— А зі мною ламалася, — гірко усміхається. — Тому й ламалася, що давно не дівчинка? — знову погляд у мій бік. — Щоб не взнав?

— У мене теж є потреби, — холодно відповідаю, намагаючись зберігати тон на межі байдужості та зневаги. Я не зобов’язана перед ним виправдовуватись і щось доводити. Мені начхати, що він думає про мене.

— Ах ти ж!.. Шльондра! — шипить. Б’є по клаксону долонею кілька разів.

Цікаво, ми доїдемо до школи, або все ж таки кудись влетимо? Я пристебнулася. А Льоша, як завжди — ні.

— Ще і яка! — підтакую. Ох, доведу його. Але це все від радості, що з Черновим все гаразд. І від дикої злості, що він так і не прийшов.

— Роксі, припини мене драконити. Я можу й на узбіччя з’їхати, і ще раз за горло твоє потриматися, тільки вже на повну силу, — гарчить крізь зуби, а я вже не можу зупинитися.

— Головне, щоб язик свій у рота мені не пхав і не слинив шкіру. Ненавиджу твої поцілунки, — підливаю олії у вогонь.

І він усе ж таки зупиняється. Різко повертає з дороги, але поки не встиг зреагувати й заблокувати двері, я вискакую з машини до того, як вона встигла повністю зупинитися. На щастя, я сьогодні взула кросівки. Стильні, дорогі й дуже зручні. Маневр вдався, і тепер я за прикладом Чернова біжу з усіх ніг. До школи залишилось якихось метрів триста-чотириста.

На мій подив, автівка Льоші не зупиняється, пролітає повз, хоча я напоготові і тримаюся від узбіччя подалі. Коли він обганяє мене, я зменшую швидкість і спокійно доходжу до школи. Автомобіль Льоші стоїть на стоянці, але його самого в полі зору немає. Ось і чудово.

З тривогою та завмиранням серця заходжу до класу, кидаю погляд на парту — але Чернова немає. Сідаю на наше місце, з тугою розуміючи, що без нього не хочу тут сидіти. Він не приходить навіть коли починається урок. Я набираюсь сміливості зателефонувати йому ще раз, але абонент досі недоступний. Пишу повідомлення Тоні на мобільний, щоб ніхто не підслухав. Вона відповідає, що Русика вчора не бачила й не впевнена, чи побачить сьогодні.

Шкода, тому що я не вірю Льоші до кінця. Міг і збрехати про Чернова, щоб я не кинулася його шукати. Адже він не знає, що я й шукати не знаю де.

На великій перерві дівчата намагаються зі мною спілкуватися, дізнатися, чому немає Чернова й що сталося. Але я вперто мовчу, переводжу тему розмови в інше річище. З ними це легко: варто згадати випускний та шмотки, і вони забувають про все.

Так минає весь день, у тривозі й очікуванні, у незнанні й надії. Льоша більше не зачіпає мене, не підходить, не намагається підвезти додому. Але й Чернов не виходить на зв’язок і не з’являється. Я в розпачі пишу йому повідомлення, щоб зателефонував, пишу, що хвилююся. А ввечері мені дзвонить Тоня й каже, що бачилася з Русиком і дізналася в нього, що «об’єкт їхнього гоніння» втік, і Льоша поки що скасував «полювання».

Отже, правду Льоша сказав. Втік Чернов. Невже так складно передати звістку? Але ні, тиша. І наступного дня, і потім. Чи можливо таке, що всі навколо, змовившись, дотримуються однієї версії, а насправді Чернова вже немає серед живих? Розумом це розумію, припускаю ймовірність того, що могло статися все, що завгодно. А серцем… його думкою зараз ніхто не цікавився.

Кілька днів мук, роздумів, чому так? Що змусило його забути про мене? Або він справді постраждав і фізично не може зі мною зв’язатися, або вирішив, що здоров’я дорожче і змінив номер, щоб я не дісталася до нього. Залякали? Цілком можливо. Хоча ні. На погрози він навряд чи відреагував би. Раніше ж не боявся? Швидше за все, свідомо вирішив, що винагорода не варта ризиків.

Але чому він навіть у школі не з’являється? І вчителі розводять руками. Або приховують, або справді не знають.

В один з останніх днів у школі я отримую відповіді на всі свої запитання. Навіть без слів стає все зрозуміло.

Після уроків виходжу зі школи, попередньо перекинувшись кількома словами з однією з учительок щодо своїх перспектив — її ініціатива. Як не дивно, вчителі про мене тепер добре відгукуються. Навіть найбільші скептики повірили, що я на щось здатна. Але не в цьому суть.