Глава 37

Ми зупиняємось перед дверима. Кидаю погляд у вікно, не наважуючись вийти надвір. Льоша та ще двоє його друзів стирчать у дворі, спілкуються. Я розумію, що вони затрималися не просто так. Дивуюся тільки, чому їх лише троє. У його шкільній зграї шість хлопців нараховується. Влаштували засідку? А якщо ще й Русик приєднається, який на рік старший і навчається на першому курсі, отже, не лише шкільні друзі. Плюсуємо ще чотирьох, з якими Льоша на спаринги ходить. І всі спортсмени, чорт забирай.

Не забагато на одного хлопця?

До виходу під’їжджає таксі. Льоша проводжає машину поглядом. Не поспішаючи відривається від капота свого автомобіля і прямує в бік таксі. Чорт!

— Чернов, не геройствуй! Поїхали зі мною, — тягну його до виходу.

Ми встигнемо. Машина біля входу, поки Льоша дійде… Навіть якщо побіжить, не буде ж він на таксиста нападати? Сподіваюся.

Чернов не сперечається. Ми виходимо. Кілька сходинок — і ми біля машини. Він відчиняє двері. Тоня відразу залазить у таксі і спритно посувається далі, я слідом, звільняючи місце Чернову. Але він стоїть і дивиться кудись поверх автомобіля. Нахиляється до таксиста.

— Їдь хутчіш, — каже, кивнувши кудись у бік двору, і зачиняє дверцята. Таксист повертає голову в напрямку, вказаному Черновим, скидає ошелешено брови й зривається з місця.

— Чорт! Ні! — кричу і смикаюсь у бік дверей, але моя спроба обривається в корені повислою на мені Тонею.

— Роксі, не можна, — схлипує.

Скинувши руки Тоні, обертаюся. Спостерігаю через заднє скло, як Чернов перескочив через невисоку огорожу, а слідом за ним Льоша та його дружки. У двох останніх бити в руках. Знала, що Льоша мстивий, але не думала, що аж настільки. Він не просто його побити збирається: якщо не вб’є, то покалічить.

Чернов, біжи щосили! Якщо вони до тебе дістануться, якщо з тобою щось станеться, я тебе з-під землі дістану й сама доб’ю. Дурний. Який же ти дурний, Чернов.

— Дівчата, ви цей, ментів викликати не хочете? — подає голос таксист, кидаючи на нас тривожні погляди в дзеркало заднього виду.

— Не хочемо, — грубо кидаю у відповідь.

— Так вони ж цей… уб’ють хлопця!

— Знаєте, менти, як ви сказали, не допоможуть. Хіба що до травлі можуть приєднатися, — хмикаю, усвідомлюючи всю безвихідь ситуації. — Допомогти йому можуть лише власні швидкі ноги.

І бажання стримати свою обіцянку. Чесне слово, якщо він вибереться з цієї колотнечі і прийде до мене сьогодні ввечері — я йому віддамся. Просто в себе в кімнаті, і начхати, якщо хтось почує. Він заслужив мою довіру, завоював, навіжений, але ж хитрий.

Дивлюся на свої тремтячі пальці. Ковтаю клубок, що застряг у горлі. Перед очима Чернов і погоня за ним. Прикриваю очі — картинка не змінюється. Якщо його наздоженуть, йому кінець. Тремтіння з пальців поволі поширюється всім тілом. У грудях боляче тисне, серце б’ється як божевільне, але вся ця напруга й безглузда реакція тіла ситуацію не врятує. Потрібно думати, чи можу я реально чимось допомогти.

Зателефонувати Льоші? Сумніваюсь, що він мене послухає, навіть якщо візьме слухавку. Я його тільки розізлю ще більше. Просто сидіти й чекати, сподіваючись, що Чернов і справді бігає достатньо швидко? Це єдине, що мені залишається.

— Роксі, — Тоня торкається мого плеча. — Ти як?

Розплющую очі. Ми вже біля мого дому. Тоня збирається виходити.

— Ні, — зупиняю її. — Їдь додому. Зі мною все добре.

Окидає мене скептичним поглядом.

— Впевнена? Давай із тобою посиджу, поспілкуємося. Відволічу тебе.

Хитаю головою. Мені зараз поринути б в зневіру. Ні, не хочу компанії. Крім одного ідіота ризикового, ясна річ.

— Якщо все ж таки зустрінешся сьогодні з Русиком, спробуй обережно в нього хоч щось вивідати.

Киває. Виходжу, підходжу до хвіртки, заходжу всередину. Тільки коли зачиняю її, чую, як машина від’їжджає. Тоня дочекалася, поки я опинюся в безпеці. Тільки чи в безпеці я? Піти й розповісти вітчиму, що сталося? Так я ще й винною виявлюсь і тільки-но Льоша прийде, мене віддадуть йому на поталу. Я, звісно, винна, але тільки в тому, що хочу жити так, як я хочу.

Опинившись у своїй кімнаті, зачиняю двері, радіючи, що змінила замок. А може, обійдеться? Ні, не вірю. Для мене — може бути, так, але не для Чернова.

Йду до ванної. Хоча на вулиці ще день, але вікно про всяк випадок залишила відчиненим. Точніше, прикрила, але не повернула ручку, щоб Чернов міг потрапити до кімнати, якщо раптом… Ні, серед білого дня він не полізе через паркан на очах у випадкових свідків. Але все ж таки, раптом…

Розкисла до стану жаби, привела себе до ладу, навела красу. А що як?.. Якщо він прийде, я дотримаюсь свого слова, дозволю йому стати моїм першим. Хочу його. Уперше в житті відчуваю таке бажання, безмежну довіру, безпеку поруч з ним і… Адже ми можемо бути щасливими? Нехай це не буде на все життя, може, рік, може, місяць, але ж можемо?

Дурень…

Навіщо було влаштовувати всю цю показуху для Льоші? Заради мене? Але ж Чернов знає, що все складніше, ніж здається на перший погляд. Багато знає, і все одно вирішив ризикнути своєю шкурою, щоб зробити мене своєю. Він хоч трохи розуміє, що він робить? Є якийсь план, чи так, на удачу?

Ще так рано, до вечора занадто довго мучитися, телефон на столі притягує погляд. Сверблять руки набрати його. Але якби все було гаразд, він би сам зателефонував. Або хоч би написав. Ось як мені пережити цей період очікування?

Важко. Ще складніше, коли опускаються сутінки, настає ніч — а його все немає. Кручуся в ліжку, частіше дивлюся на вікно, іноді витріщуюся в стелю. Телефон тримаю під рукою. У результаті не витримую і близько першої години ночі набираю. Гудки. Ніхто не відповідає. Набираю знову і знову. Скільки разів — не знаю, але з кожним мій відчай зростає дедалі більше. Ладна сама зірватися на пошуки, тільки де я його шукатиму, якщо поняття не маю, де він живе?

Раптом стає соромно та прикро. За цей час я навіть не поцікавилася, де він живе. Нічого не знаю про нього та його сім’ю. Яка ж я все-таки погань. Я настільки була захоплена собою коханою, що не спромоглася запитати про нього. І тепер не знаю, де його шукати. А раптом Чернов десь лежить, стікаючи кров’ю?