Глава 36

Пообідавши, підіймаємось з-за столу. Моя їжа залишилася практично нетронутою. Я хвилююся, мені навіть трохи страшно, але не дозволяю цим почуттям вирватися назовні.

Чернов, упіймавши мою долоню, м’яко стискає на знак підтримки. Я не намагаюся висмикнути руку чи протестувати. Який сенс? Льоша сам усе побачив, ще й почув, більше нема від кого ховатися. Можна розслабитися? Звісно що ні. Він обов’язково завдасть удару у відповідь, то чому б не дати йому для цього більш вагомий привід? Або просто насолодитися цим тимчасовим затишшям сповна.

Вправно в Чернова виходить не тільки вловлювати мій стан, але і згладжувати колючки, коли так хочеться наїжачитися та викинути пару голочок, як дикобраз, відчувши загрозу. А коли він великим пальцем погладжує тильну сторону моєї долоні, мурашки біжать тілом, обравши пунктом призначення шкіру голови. Від приємного поколювання в пальчиках хочеться муркотіти, як кішечка, і потертися об його плече щокою.

Але я просто усміхаюся.

Коли закінчуються уроки й настає час йти, я барюся. Занадто довго збираю сумку, витріщаюся на свої тремтячі руки. Дивуюсь, чому я так сильно хвилююся. І сама в себе запитую, за кого я більше боюся: за себе чи за Чернова?

Обертаюся й розумію, що в класі залишилося, крім мене, дві людини: Чернов і Тоня. Тоня сидить, з кимось переписуючись у телефоні. Треба йти, а тіло відмовляється слухатись, скуте липким страхом.

— Іди до мене, — лагідний голос виводить мене з заціпеніння. Дотик ніжних рук збиває програму, що засіла в голові. Страх випаровується, коли він усаджує мене до себе на коліна верхи, повернувши обличчям до себе. — Все буде добре, Лано. Викликай таксі та їдь додому, — ковзає долонями по моїй талії, погладжує, дивиться в очі. Обіймаю його за плечі, він притягує мене до себе ближче, веде носом по шиї, запускає пальці у волосся, притискається до моєї щоки.

— Тобто їдь додому? — до мене не відразу доходить сенс його слів. — А ти? — усуваюсь.

— Слухайте, — кличе Тоня.

Тоня відривається від телефона, оглядає приміщення. Потім встає, йде до виходу, зачиняє двері й сідає за парту перед нами, розвернувши стілець, щоб бути до нас обличчям.

— Тут така справа, — тихо починає Тоня, нахиляється, щоб ми чули її, але ніхто не зміг підслухати під дверима. — Ми як почали зустрічатися, щодня з Русиком бачимося. А тут він мені написав, що не знає, коли звільниться. Поцікавилася, що сталося, а він мені відповів, що в них із пацанами стрілка, — і дивиться на нас розгублено. — Я боюся, що це пов’язано з вами. Він мені, звичайно, такого не скаже, бо знає, що я з тобою дружу.

— Чорт! Чернов, блін, я викликаю таксі й ти їдеш зі мною, зрозумів?

Усміхається. Ласкаво так, поблажливо, ніби я нісенітницю повну верзу, але з любові дурепою прямо назвати мене не може.

— Ти викликаєш таксі, все правильно, — його погляд зісковзує з моїх очей на шию, туди ж переміщується долоня з потилиці. — І ти їдеш додому. А ввечері я прийду до тебе, — розкритою долонею накриває мою шию, погладжує великим пальцем, притискається до пульсуючої венки губами.

— Я зовні почекаю, — одразу ж кидає Тоня, червоніючи. — Поїду з тобою, Роксі. Про всяк випадок.

— Дякую, Тоню, — відсторонившись від моєї шиї, вимовляє Чернов. — Подбай про неї, щоб дурниць не наробила.

— Чернов, дурниці — це по твоїй частині, — обурююся. Плескають двері. Ми залишаємось удвох.

Притримуючи мене за поперек, м’яким натисканням на шию він змушує мене відкинутися назад на витягнутих руках. Закинувши голову назад, дозволяю йому продовжити розпочате, хоча гадки не маю, що він робить. Але мені подобається.

— Гарна така, — шепоче, ведучи долонею вниз від моєї шиї, між грудей, до пупка й ще нижче. Від дотику внизу здригаюся й шумно втягую повітря, але він відразу ковзає вгору, повторюючи свій шлях у зворотному напрямку. Накривши долонею з довгими пальцями мою шию, притягує до себе.

Добре так. Схиливши голову набік під м’яким натиском його руки, відкриваюся лагідному дотику губ. Запускаю пальці в його волосся, видавши тихий стогін, коли він ривком втискає мене у своє тіло, злегка прикусивши шкіру на шиї.

— Чернов, що ж ти робиш, — шепочу немов у маренні. — Такий лагідний.

— Подобається? — голос хрипкий, віддає вібраціями в моєму тілі.

— Так, — тягну його за волосся, відриваючи від своєї шиї. Тягнуся до губ, але він відвертається, мазнувши поцілунком по куточку мого рота, ковзає губами по щоці. — Неймовірно подобається.

Це абсолютно не схоже на ласки Льоші. І порівнювати нічого. Тепер я розумію різницю, коли хлопцем рухає банальна хіть, і коли бажання до певної людини. Чернов не збити тиск хоче, йому потрібна я.

Його руки вивчають моє тіло неспішно, від талії вгору, назад, вниз до стегон, ковзають по ногах. Губи притискаються до ямки між ключицями, туди ж прослизає язик. Не в змозі терпіти ці муки, зупиняю його, притискаюся до його щоки, трусь об його шкіру, муркочучи від задоволення, стискаю губами мочку його вуха, відпускаю, а потім шепочу йому, дивуючись власній сміливості:

— Я хотіла б з тобою спробувати вперше, Чернов. А зараз хочу дізнатися, які твої губи на смак, — знову намагаюся його поцілувати.

І знову він вислизає, торкається губами моєї щоки, носа, моїх прикритих повік, скроні, покриваючи невагомими поцілунками все моє обличчя. Обійнявши долонями мої щоки, шепоче в губи:

— Спробуєш, дівчинко моя кохана. Коли ми наступного разу зустрінемося з тобою, перше, що я зроблю — поцілую тебе. А потім дозволю тобі зробити із собою все, про що ти зараз мрієш.

Мугикаю розчаровано. Зараз хочу, щоб поцілував. А потім розплющую очі. І зустрічаюся з усмішкою на губах, у темних очах. Він назвав мене коханою. Таке просте слово, а викликає таку бурхливу реакцію всередині. Немов весна в душі розквітає, а я тільки помітила. Скільки разів так називав мене Льоша? Спочатку приймала це як само собою зрозуміле, згодом почало дратувати. А тут… наче народилася заново.