Глава 35

Звісно річ не в передчутті. Я знаю, що Льоша це так просто не пробачить. Мені влетить, а Чернову й поготів. Льоша не дзвонить. Проходить ще кілька спокійних, навіть хороших днів. І мені навіть починає подобатися, що ми разом, не вдаємо, ніби терпіти одне одного не можемо. Чернов зустрічає мене біля парку, ми разом ходимо до школи, проводимо цілий день пліч-о-пліч, потім він проводжає мене додому й ми ще довго сидимо й спілкуємося в парку в перервах між підготовкою до ЗНО та останніх уроків.

А може, Льоша все зрозумів і поступився? Раптом усвідомив, що ми не підходимо одне одному?

Та ні, він не такий. Якщо він зрозумів, то піде ефектно: побивши Чернова до напівсмерті та принизивши мене публічно. Тож чекаємо на його хід. Я ще раз попереджаю Чернова, що з Льошою жарти погані, але він відмовчується. І вечорами я його не пускаю в дім. Хочеться, але боюся, щоб вітчим нічого не запідозрив. Адже сама наговорила йому всіляких дурниць.

Залишається лише без одного дня тиждень до кінця навчального року. Чернов як завжди чекає на мене в парку, а я за звичкою йду до нашої лавки. Він не малює останнім часом, зараз наполегливо займається навчанням. Разом йдемо до школи, щоправда, усе ж таки зберігаючи дистанцію. І все, як завжди, аж до великої перерви.

Сміючись і базікаючи, ввалюємося всією компанією в їдальню. Кинувши за звичкою погляд на стіл, де сидять друзі Льоші, я застигаю. Дівчата дивляться на мене чи то зі співчуттям, чи то з глузуванням. Крім Тоні, звісно. Там щирий жах. Напевно, ще більший, ніж мій.

— Тікати треба, — шепоче Тоня, завмерши праворуч. Ліворуч стоїть Чернов і дивиться виключно на мене.

— Чого стали на проході, — бурчить хтось позаду.

— Чернов, краще йди, — вимовляю і впевнено прямую до роздачі, а потім і до нашого столу, приєднуючись до дівчат.

Зустрічаюся з поглядом Льоші, стійко його витримую. Секунд п’ять, не більше, тому що помічаю рух ліворуч і повертаю голову. Витріщаюся здивовано на Чернова, який спокійно опускається поруч зі мною.

— Ти ідіот? — питаю прямо.

— Точно самогубець, — додає Віра. — Не ліз би до неї, а то ще й Роксі через твою бронелобість дістанеться.

— Не дістанеться. Якщо до цього тугодума не доходить, коли йому дівчина прямим текстом каже, що між ними все скінчено, доведеться продемонструвати наочно.

— Хто б казав, — буркаю, за що отримую докірливий погляд.

— Злюка, — лунає у відповідь.

— Дістанеться заслужено, — встряє Кіра. Вона затаїла зло, а я тримаю на неї ще більше. Те, що ми нібито нормально спілкуємося — переважно нормально — не означає, що все забулося. — Немає чого під носом у нареченого з іншим крутити роман.

— Кіра, не пішла б ти, — шиплю.

— Оу, дівчата, не заводьтеся ви знову, — намагається зупинити сварку Катька.

— А ось і зірка програми, — вимовляє Чернов, відкидаючись на спинку стільця й​​… точно ненормальний! Він закидає руку на спинку мого стільця, не обіймаючи, але даючи зрозуміти, що я нібито його.

Нехай самі розбираються. А я опускаю погляд — провину начебто маю відчувати — і вдаю, що я взагалі тут ні до чого. Щоправда, винною я себе взагалі не відчуваю. Поки Льоша спить із Віткою, у чому я не сумніваюся, я з іншим навіть не цілувалася. Ну обіймалися ми, та й усе. А те, що Вітка була з ним після мого дня народження, мабуть, втішала постраждалого — пташка на хвості вісточку принесла, дійшли чутки.

— Я можу поговорити зі своєю дівчиною? — мимоволі здригаюсь від цього спокійного, ввічливого тону. Це точно Льоша?

Підіймаю голову, щоб переконатися, що мені не здалося. Та ні, не здалося — Льоша. Стоїть за спиною, що трохи дратує. І садна майже зійшли. Гоїться як на собаці.

— Звісно, можеш, — відповідає так само ввічливо Чернов, повернувшись і дивлячись на Льошу. Ось тільки в цю мить рука Чернова на спинці мого стільця трохи згинається, а пальці ковзають по моїй шиї, змушуючи здригнутися ще раз, тільки вже від насолоди. — Тільки наскільки мені відомо, тут твоєї дівчини немає. Усі зайняті, — усміхається ледь помітно. — Хіба що Кіра, — повертається до неї. — Кіро, ти з Ковалем випадково не почала зустрічатися? — називає Льошу на прізвище, додавши пафосу та офіціозу інтонації.

Кірка розгублено хитає головою.

— Тоді вибач, поговорити зі своєю дівчиною ти не зможеш, адже її тут немає, — м’яко, спокійно, майже лагідно вимовляє Чернов із ледь помітною усмішкою на губах, нахиляється до мене й цілує в скроню, накривши долонею мою шию.

Я заплющую очі. Від напливу почуттів, надлишку емоцій. Кожен його дотик — немов потужний розряд струму для моєї свідомості та викид ендорфінів у крові. З рівня «добре», усе якось дуже різко перескочило на рівень «офігенно». Напевно, добре, що він мене зараз відволікає, тому що Льоша за спиною напружує настільки, що мені важко всидіти на місці. Хочеться схопитися на ноги і як мінімум встати й повернутись до нього обличчям, щоб бути готовою до удару.

— Це твоє остаточне рішення, Роксі? — звучить запитання, адресоване мені, але я не знаходжу, що відповісти.

Чи приймала я рішення — ні. Чи хочу я бути з Льошою — точно ні. Чи обрала я Чернова — теж ні. Не вірю, що у нас справді є майбутнє.

— Льоша, ти не так усе…

— Тихо, — зупиняє мене Чернов і утримує за плече, тому що я намагаюся підвестися. — Тобі нема за що виправдовуватися. Ми самі розберемося.

Тільки скидаю брови з подивом і молюся, щоб Льоша не влаштував бійку прямо тут.

— Розберемося, ще і як розберемося, — кидає крізь зуби Льоша, перш ніж… піти?

Він справді йде? Але ні, те, що він пішов, не означає, що проблему вирішено. Усе тільки починається.

— Все добре, — шепоче Чернов. Ковзнувши носом по моїй щоці, притискається губами. — Видихни, дівчинко моя.

І так ласкаво, так ніжно, що мимоволі розслабляюся, видихаю з уявним полегшенням, адже розумію, що нічого не добре.

— Діма, він повернеться, — вимовляю тремтячим голосом. — Він уб’є нас обох.