Глава 34

Звісно ж я зачиняю вікно, але з тривогою чекаю, що все ж таки прийде, пошкребеться тихо. А я не відчиню. Та він і не приходить. Майже північ, отже, уже й не прийде. І не дзвонить, хоч я не вносила його номер назад до чорного списку.

Дослухався до моїх слів і зробив висновки? Зрозумів, що не потрібна йому така погань? Ну і правильно, Чернов. А я тим часом гортатиму твій альбом, затираючи його до дірок, дивитимусь на свою фізіономію, яка твоїми очима й руками виглядає досконалою. Вміє ж у багнюці розгледіти діамант. Тільки я не діамант, так, брязкальце, жалюгідна подоба дорогоцінного каменю. Оправа гарна — і тільки.

Ранок зустрічає чудовою погодою, я його зустрічаю жахливим настроєм. Льоша не дзвонив — насторожує — але я живу за принципом «не воруши лихо, поки тихо». Не дзвонить — і слава богу. Дістаюся на таксі, заходжу до будівлі школи, прямую до класу взагалі ні про що не думаючи. Тільки переступивши через поріг, розумію, що приїхала зарано. Декілька заучок уже на місці, з моєї компанії нікого.

Чернов уже на місці. Певна річ, він же старанний учень. Дивиться на мене — бачу бічним зором, відчуваю шкірою — я ж проходжу повз, не глянувши на нього. Сідаю на своє колишнє місце біля Каті. Виймаю приладдя, збираючись повторити матеріал. На навчання я не забила, намагаюся, та й відволіктися допомагає.

Але не минає й кількох хвилин, як Чернов зривається з місця, згрібає зі столу всі мої речі, у тому числі й сумку, і йде з ними. Сідає назад на своє місце, а речі мої охайно розкладає поряд. Отетерівши від такого, я ще з хвилину сиджу з розкритим ротом.

Підриваюся, підходжу до нього впритул, ледве стримуючись, щоб не тріснути його підручником, який мирно лежить у кутку столу. Чернов підіймає на мене нечитабельний погляд. Услід його рука тягнеться до мене й лягає на моє стегно. Тільки зараз розумію, що надто близько підійшла, практично торкаючись до нього. І не з боку, куди він мої речі склав, а з боку проходу.

— Пропустити тебе чи через мене перелізеш? — питає, як ні в чому не було. Спокійний, наче удав, що проковтнув кролика.

— Чернов, якого хріна знову? — шиплю, намагаючись не галасувати. А щоб він почув мене напевно, спираюся руками з двох боків у спинку стільця та стіл, і нахиляюсь до нього. — Я думала, що ми все з’ясували.

— Звісно, з’ясували, — каже тихо. Його рука ненав’язливо ковзає до моєї талії. — Нахилися ближче, щоб ніхто не почув, — просить, і я нахиляюся, хоч і чекаю якогось підступу. — Ти ж сама виділила мені роль коханця, — шепоче у вухо, стискає губами мочку, від чого мимоволі зітхаю і відразу видаю тихий стогін, тому що наступної секунди відчуваю дотик до підколінної ямки, де страшенно боюся лоскоту.

Тільки зараз не лоскотно. Це щось інше. Немов хтось раптово вивернув мене навиворіт, здер шкіру й оголив нервові закінчення. Пробирає кожну клітинку, пробиває струмом, віддає пульсацією в скронях. І добре ж…

— Чернов, — пошепки на видиху. Ноги підкошуються. І, напевно, усі дивляться на шоу. А мені… начхати.

— Сідай, Лано, на своє місце, — вкрадливо у відповідь. — Адже в ногах правди немає, — і натискає сильніше на чутливе місце під коліном.

— Чорт, — тільки і вдається видати у відповідь.

Не обходжу — перелажу через нього. Притримує за талію, ковзає поглядом зверху вниз, затримавшись на кілька секунд на грудях, і знову в очі. Намагаюся перебратися швидше, а хочеться затриматися якомога довше.

Що ж ти зі мною робиш, Чернов?

На уроках він сама зосередженість. Не на мені, на матеріалі. Я теж намагаюся, та й добре — ніхто не відволікає. Це Катьці весь час треба потеревенити. Їй-то нормально, вона й поговорити може, й інформацію не так погано при цьому схоплює, як я. А я не можу, якщо мене відволікати.

Велика перерва, радісні обличчя. І не лише через перерву. Канікули на носі! Усі тільки й обговорюють плани на літо, а випускники — хто куди вступати збирається і, звичайно, сам випускний. Спочатку урочистість у школі, потім ресторан та вечірка.

— Які плани на майбутнє? — питаю в Чернова. Усе одно йде поруч, який сенс протестувати й ще більше привертати увагу?

— Стати ідеальним.

Це він зараз ужалити вирішив?

— Я серйозно, Чернов.

— Я теж. Для ідеалу скільки потрібно? — спрямовує на мене пронизливий погляд темних очей, а в глибині зіниць хлюпочеться злість.

— Мільйона має вистачити, — відповідаю у тому ж тоні.

— Отже, до ідеалу мені не вистачає мільйона. Цим і займусь. А ти?

А що я? Подумаю, як позбутися Льоші так, щоб він був впевненим, що це його рішення. Тоді уб’ю одразу двох зайців: і заміж виходити не доведеться, і вітчим спонсоруватиме й далі. Не викине ж він мене? Звісно що ні. Піду вчитися…

— Агов, ти ще зі мною? — махає перед обличчям рукою. Заходимо до їдальні.

— Вибач, замислилась.

Підходимо до роздачі, беремо їжу. Дівчата теж ззаду йдуть, базікають про якісь дрібниці. Сідаємо за стіл у тому ж складі, що й учора. Чомусь сьогодні злість не розпирає. Я зробила все, що могла. Далі — не мої проблеми. Захотілося йому екстриму в житті — нехай.

О, а ось і екстрим проходить повз. Дивно, але друзі Льоші не підходять до нас, не намагаються зачепити чи виволокти Чернова з-за столу, як я очікувала. Може, Льошу чекають? Вирішили не позбавляти його задоволення самому відлупцювати Чернова, поки вони його триматимуть? Інакше вони не вміють, тільки так, щоб у суперника не було жодного шансу.

— То що, які в тебе плани? — знову питає Чернов, беручись за їжу.

— На дизайнера хочу вивчитися, — відповідаю із сумом, розуміючи, що це нездійсненна мрія.

Мені пророкують фах педагога. Постає питання, навіщо воно мені потрібно? Вчителем працювати я точно не буду. Де таке бачено, щоб дочка дружини бізнесмена працювала училкою в школі? Але мама наполягає саме на цьому, що означає або так або ніяк. Льошу я більше не розглядаю як спонсора для здійснення своїх мрій.