Глава 33

Поки дочекалася таксі, поки доїхала, прихопила два чаї дорогою, приходжу до нашої лавки в тіні дерев — а він уже сидить, прохолоджується, закинувши ноги на лавку й зайнявши весь її простір. Зупиняюся, а він навіть не думає поступатися мені місцем. Відразу ж забирає з моїх рук одну склянку, випиває залпом і кидає в урну поруч.

— Дякую, — задоволено усміхається, — як знала, що захочу пити.

— Може, ти посунешся? — бурчу. — Або це нормально, що я стою, поки ти тут розвалився.

— Сідай, — опускає одну ногу вниз, інша так і залишається на лаві, він тільки згинає її.

Пропонує сісти, використовуючи його як опору? Сісти впритул до нього, зруйнувавши стіну відчуження? Здається, моя стіна виявилася надто хиткою. Я думала, вона надійна, а виявилося — так, ілюзія. Спостерігаю, як його рука наближається до мене, лягає на стегно, лагідно стискає. Коліна підкошуються, очі заплющуються, стаканчик вислизає з тремтячих рук і падає на землю, бризки летять на ноги.

— Іди до мене, — шепоче. Осідаю вниз, але він притримує, саджає мене між своїх ніг, притискаючи спиною до своїх грудей, обіймає за талію.

— Лано… — вимовляє ласкаво, треться об мою щоку своєю, розбурхуючи уяву й лоскочучи дотиками розпалену шкіру. — Іди від нього.

— Ні.

Зітхає, притискає мене до себе міцніше, але однаково здається, що далеко, хочеться ближче, так, щоб назавжди. Щоб без права вибору, без права на помилку. Згріб у обіймах і забрав, не питаючи. Тільки це порожні мрії.

— Я пам’ятаю про “ідеально” й таке інше. Я обіцяю, що буде ідеально. Не одразу, але буде, — нашіптує.

— Я не хочу чекати. Ти зненавидиш мене, а я тебе за цей час.

Мовчимо. Довго мовчимо, насолоджуючись спокоєм. Принаймні я — спокійна. Поруч із ним затишно, й особливо добре, коли ось так, із надійною опорою за спиною.

— А з Льошою ідеально? — запитує.

Адже добре було, а він усе зіпсував.

— Ні.

— Тоді який сенс? Навіщо він тобі? Ти його не кохаєш, і він тебе теж.

— З чого ти взяв? Може, ми кохаємо одне одного, — брешу звісно, але не можу щоб не сперечатися.

— Якби він тебе кохав, не намагався б узяти силою. А якби ти кохала його, не сиділа б зараз зі мною. Тож не бреши, Лано. Ти моя.

— Іди ти, Чернов, — пирхаю, але накриваю його руки на своїй талії, щоб не пішов і справді.

— Не піду, не бійся, — треться підборіддям об мою шию. Не чує мої слова, читає душу. — Ти теж мені потрібна.

Ось як йому пояснити, щоб зрозумів? Достукатися до здорового глузду? Що ж, спробую сказати, як є, якими б дурними не здавалися мої висновки. Інших варіантів однаково немає, адже і справді не відчепиться.

— Це все тимчасово, Чернов. Швидкоплинне, знаєш? Сьогодні я тобі потрібна, а за кілька років або кілька місяців забудеш. Тобі всього шістнадцять, ти ж зовсім пацан. У голові вітер.

Напружується. М’яко підштовхує мене, розвертає до себе обличчям і саджає зверху. Опускає долоні на мої стегна й підтягує ближче, зовсім впритул. Але мені комфортно, відштовхнути не хочеться, навпаки: обвиваю його шию й дивлюся у вічі, дивуючись, наскільки з ним усе просто й легко.

— Хто тобі таку дурість сказав, Лано? — усміхається, погладжуючи мою спину.

— Ти про що?

— Що мені шістнадцять, — і дивиться так спантеличено.

— Так… не пам’ятаю. Здається, класна говорила. Не знаю, — плескаю віями з подивом. — А хіба ні?

— А схоже? — куточки його губ тремтять, зрештою згинаючись у зневажливій посмішці.

— Не знаю, — відповідаю чесно. Начебто і старшим виглядає, але водночас… Я заплуталася. — Ти ж ніби через два роки перескочив.

— Перескочив, можна сказати. А до того пропустив два.

— Так тобі виходить… теж вісімнадцять, чи що? — хмурюся.

Капець, а я його малоліткою вважала. Нічого собі в нього витримка, виявляється. Міг би спробувати далі зайти, але ні, він не з таких. Хороший.

— Дев’ятнадцять. Стукнуло того ж дня, коли тобі виповнилося вісімнадцять.

— Реально? Блін, Чернов, а ти не міг попередити? Я тебе з днюхою навіть не привітала, — штовхаю його в плече. Розізлив. — І ти, виявляється…

І справді хороший. Пра-авильний. Йому, виявляється, дев’ятнадцять, я теж повнолітня, а він поводиться так, ніби… Ніби що? Ніби я йому дорога? Він не поспішає залізти до мене в ліжко. Смішно, у ліжку він був, але жодного разу за час нашого спілкування не дозволив собі нічого зайвого. Та він навіть не поцілував мене жодного разу!

— Що я? — запитує, поки я жадібним поглядом вивчаю його обличчя. Гарний …

— Ти правильний, — усміхаюся. — Мабуть, навіть занадто.

— Помиляєшся, Лано. Просто ти особлива. Для мене особлива.

— Яка різниця, Чернов? Ми із різних всесвітів. Між нами нічого не може бути серйозного. Дев’ятнадцять — це теж мало. У тебе ще дівчат — десятки будуть.

— А Льоша типу як, виняток? Йому лише вісімнадцять, — уїдливо промовляє. — Чи йому можна пробачити?

Думаю. Адже Чернов має рацію. Я здогадуюсь, що Льоша мені зраджує, і він занадто молодий і легковажний, щоб бути розсудливим, але ревнощів я не відчуваю, так, власницькі поклики. А зараз так взагалі стало начхати. Аби мене не чіпав. Але Чернов… Розумію, що ревнує до Льоші, але терпить. І бісить мене своїм цим терпінням, правильністю, порядністю. Чекає, коли порву з Льошею. Але не бути цьому. Навіть якщо вийде з ним розійтися, з Черновим я однаково не буду.

— Знаєш, напевно, ти маєш рацію. Йому можна пробачити, тому що я зовсім нічого до нього не відчуваю. Але коханому хлопцеві я б ніколи зраду не пробачила. І помстилася б, не сумнівайся.

— Я й не збирався тебе зраджувати, — усміхається.

— Чернов, не нахабній! — обурююся, адже чудово зрозуміла його натяк. — Я не про тебе, я теоретично.

— Ні теоретично, ні практично, Лано. Якщо я з тобою, то більше ні з ким. Я однолюб, — нахиляється, притискається губами до моєї шиї, ховає від мене погляд.