Глава 32

— Ми не пара! Не пара, зрозуміло?! Жарт усе це! Причому дуже невдалий. Скажи їм, Чернов?! — рівень мого відчаю зашкалює. — Я за Льошу заміж виходжу, — додаю тихо, наче вибачаючись.

Чернов нахиляється до мене так повільно, що я вільно вдихнути не можу. Дивлячись мені в очі, підхоплює мою долоню, а потім вимовляє:

— Але ти зняла його обручку, — усміхнувшись, відсторонюється, і повертається до тарілки.

На кілька хвилин за нашим столом запанувала тиша. Тільки Чернов виделкою стукає. І їсть із таким задоволенням, наче нічого й не сталося. А мені шматок у горло не лізе. Та й дівчата швидше колупаються в тарілках, ніж їдять.

Встати б і втекти, але не хочеться. Він має рацію, у всьому має рацію, але нічого хорошого з цього не вийде. Друзі Льоші сидять далі, навряд чи чули подробиці нашої бурхливої ​​розмови, але вони все бачать, постійно кидають погляди в наш бік. Та і школярі за сусідніми столами зиркають на нас.

І що тепер? Збирати передачку до лікарні? Чи вмовляти Чернова тікати? Та ні, він не втече. Він, здається, таки справді з глузду з’їхав. Або вирішив, що якщо один раз дав відсіч Льоші, і то тільки тому, що застав його зненацька, отже, тепер крутий? Зможе протистояти йому? А як щодо натовпу? Льоша й сам не слабкий, але він буде не один, якщо вирішить поквитатися. А він саме так і вчинить, і діяти будуть усією компанією.

— Сідаєш зі мною, — відсунувши тарілку, впевнено заявляє Чернов.

— Чого б це раптом? — усміхаюся, нервово поглядаючи на всі боки.

Зачепившись поглядом за друзів Льоші, які саме підіймаються з-за столу, не одразу помічаю, як Чернов нахиляється до мене.

— Бо ти моя, — ледь чутно шепоче у вухо.

— Припини, — шиплю, повернувши до нього голову і відхилившись про всяк випадок. — Ти розумієш, що Льоша тебе вб’є? Що вбіса ти робиш, Чернов?

— Роблю, що хочу, — тихо, ласкаво, з теплом в очах, у яке хочеться зануритися з головою. — І ти цього хочеш.

Зісковзує поглядом на моє обличчя, опускається до шиї, торкається кінчиками пальців і малює лінію. Мимоволі зітхаю. Так приємно. Мурашки шкірою, легке тремтіння й поколювання на кінчиках моїх пальців. Так хочеться торкнутися у відповідь, запустити пальці в його волосся, притягнути до себе й забути про все.

— Чернов, на нас усі дивляться, — через силу, зі стогоном розпачу.

Його пальці зісковзують на мою потилицю й роблять те, що мріяла зробити я: пірнають у моє волосся, м’яко стискають. Він нахиляється до мене, а я опускаю розгублений погляд. Обіймає однією рукою, веде носом по моїй щоці.

— Нехай дивляться, Лано, — шепоче у вухо, лоскочучи диханням, розганяючи сироти шкірою. Усередині ніби натягується струна: на межі між задоволенням та напруженим очікуванням. — Я хочу, щоб дивилися, бачили і сказали йому, якщо тобі бракує сміливості це зробити.

— Ти ідіот, — відштовхую його.

Повз проходять друзі Льоші. Один зупиняється, дивиться на нас. Я відповідаю йому зневажливим поглядом, хоч усередині все стискається від страху. Чернов виглядає абсолютно спокійним і розслабленим. Той йде, але спершу жестом показує Чернову, що йому кришка, ковзнувши великим пальцем по своїй шиї. Чернов лише хмикає на це.

— До речі, — вимовляє Чернов і хапає мій телефон зі столу, я не встигаю вчасно відреагувати.

— Віддай! — намагаюся повернути своє майно, але він спритно відвертається, знімає телефон із блокування. Запам’ятав, сама винна, навіть не приховувала від нього графічного ключа.

— Так я й думав, — хмикає. За хвилину повертає телефон.

Звісно він зрозумів, що я внесла його в чорний список. І, певна річ, він вирішив цю ситуацію виправити.

— Що мені зробити, щоб до тебе дійшло, що це погана ідея? — питаю, ховаючи телефон у сумочку.

Зустрічаюся з пронизливим і рішучим поглядом. Відвертається.

— Дякую за компанію, дівчата, — каже так, наче це ми до нього підсіли, а не навпаки. Підводиться. — Ходімо, — киває мені.

— Я нікуди з тобою не піду! — пирхаю.

— Гаразд, тоді й далі будемо в центрі уваги, — хапає мене за лікоть і ривком підіймає, тягне за собою до виходу з їдальні.

— Чернов, припини, — шиплю, висмикнувши лікоть із його хватки. Але він наступної ж миті накриває рукою мій поперек, обіймає, продовжуючи демонструвати всім, що ми нібито разом.

Скидаю його руку. Усміхається.

— Хочеш, щоб я припинив? — зупиняється, повертається до мене обличчям, перегороджуючи шлях. Повз нас проходять школярі, з цікавістю позираючи на нас. Чернов дивиться на всі боки, хмуриться. — Ходімо, — і знов обіймає. — Деякі речі краще обговорювати без сторонніх вух. Після уроків поговоримо.

Щоб уникнути чергової сцени для спраглих драми очей і вух, я сідаю поруч із Черновим. Він виглядає веселим, безтурботним, але я бачу, що це все гра на публіку. І з побоюванням чекаю, що ж буде, коли закінчаться уроки.

Час пролітає надто швидко. Коли чогось боїшся, воно завжди так: не встигнеш і оком кліпнути, як настає година ікс. Я навмисне повільно складаю речі в сумку, відтягуючи неминуче. Однокласники квапливо розбігаються, тільки ми сидимо: Чернов в очікуванні дивиться на мене, а я уникаю його погляду, копирсаючись у сумці.

— Лано, я чекаю, — підганяє мене.

— Це твої проблеми, — огризаюсь у відповідь і обертаюсь. Виявляється, майже нікого вже немає. Його «Лана» ніхто не чув. Адже пам’ятає, що заборонила так себе називати в присутності інших.

— Гаразд, я нікуди не поспішаю, — відкидається на спинку стільця.

Чорт!

— Ходімо, — вимовляю крізь стиснуті зуби й підводжуся.

Ми виходимо в двір. Тут майже нікого. Але кілька осіб усе ж таки помічаю, і мене це зовсім не тішить. Друзі Льоші чекають біля стоянки. І налаштовані вони очевидно, що не дружньо. Завмираю на виході.

— Я таксі викличу, — копирсаюся в сумці в пошуках мобільного.

— Чудова ідея. За пів години в парку біля твого будинку. І не смій проігнорувати, — відповідає.