Глава 31

Дочекавшись обідньої перерви, дівчата одна одну кваплять, і мене теж. Певна річ, їм цікаво вивідати в мене, з якого дива Чернов потягнув мене з класу, як шкодливе кошеня за шкірку. Гаразд, не за шкірку, але ефект був той самий.

Дорогою обмірковую, що б їм такого сказати, але нічого путнього на думку не спадає. Думки всі про інше: погляд, шепіт, дотик — і мої відчуття. Це більше, ніж добре. Це неймовірно, гостро, гаряче. Так, що розбурхує нутро, зводить із розуму, ламає всі установки.

Таця, тарілка, наш стіл. Сідаємо дружно. Навпроти Кіра, Віра, Тоня. Праворуч від мене — Катя. Я вдаю, що дуже голодна й одразу налітаю на їжу. Адже з повним ротом пристойним дівчатам розмовляти непристойно.

— Що там позавчора, Русик розкрутив тебе? — Катька вирішує перемикнутися поки що на Тоню.

Тоня червоніє. Підіймає очі. На обличчі щире обурення.

— Ні, ти що! Він не такий, — відповідає й ховає погляд.

— Що?! — Кіра мало не перевертає свою тарілку, нахиляючись уперед, щоб подивитися на Тоню. — Це Русик не такий? Та він гульвіса ще більший ніж Коля. Тільки з Колею та Віткою все зрозуміло, одного поля ягоди. А що в тебе може бути спільного з Русиком? Він же жодної спідниці не пропускає.

Тоня губиться. Мовчить, колупаючи їжу в тарілці. А потім ледве чутно промовляє:

— Він мені сподобався. І він запропонував мені зустрічатися.

— Зустрічатися? Русик? — розгублено перепитує Кіра. — Оце новина, — і дивиться на Тоню, наче вперше її бачить.

А дівчинка і справді вмить розквітла, змінилася. Спочатку з моєї легкої подачі, а тепер, схоже, і самій сподобалося. І хлопцям, судячи з усього, теж припало до смаку.

Тоня підводить на мене розгублений погляд, шукаючи підтримки, я їй підморгую.

— Та тому що Русик не дурень, — вирішую все ж таки втрутитися й надихнути Тоньку, — і він чудово розуміє, з ким добре згаяти час, а з ким заводити стосунки. Тож нічого дивного немає в тому, що він запропонував Тоні зустрічатися.

Й ось смикнув мене чорт рота свого відкрити, щоб увагу на себе перетягнути!

— А що з Льошею сталося? — запитує Катя, явно випередивши Кіру з питанням і змусивши ту завмерти з роззявленим ротом.

— Упав, — видаю перше, що спало на думку.

— Дівчата, — намагається привернути увагу Кіра. Віра теж подає якісь незрозумілі знаки.

— Як упав? — докопується Катька. — Такі фінгали можуть бути, хіба що якщо він упав на кулак. Причому кілька разів поспіль, — хмикає.

— Дівчатка, — ще раз шепоче Кіра, нахиляючись до нас через стіл і ледь не мокнувши в тарілку свої груди. Якась вона сьогодні незграбна й нервова.

— Тихіше, — шикає Віра.

— А що такого? — обурюється Катька. — Я правду кажу!

— Чернов… — підсумовує весь цей словесний хаос Тоня, підвівши погляд.

— Що Чернов? — питаю і водночас із болісною тривогою повільно повертаю голову вліво, помітивши там рух. Повертаю саме тієї миті, коли Чернов впевнено опускається поряд зі мною, ставить піднос на стіл, з усмішкою подається мені назустріч, і поки я витріщаюся на нього з відкритим ротом, притискається губами до куточка мого рота.

Перша реакція — шок, та такий, що я навіть вдихнути не можу. Спочатку вдається проковтнути, потім набрати в легені повітря. Підбираю щелепу, за мить розтуляю рота, як рибка, бо сказати нічого не можу.

Кілька секунд минуло — а немов ціла вічність. Підіймаю руку, зі злістю витираючи те місце, до якого він торкнувся на очах у всіх, але одразу опиняюся в полоні нового шоку. Недбало закинувши руку на моє плече і притягнувши мене до себе, Чернов нахиляється вперед, звертаючи свою увагу на Катю, і вимовляє з усмішкою:

— Ти маєш рацію, Катюша. Льошка і справді впав кілька разів на чийсь кулак, — каже зі злісною посмішкою, забиваючи черговий цвях у кришку своєї труни. Кидає погляд на свою руку на моїй шиї, навіть не на плечі, і демонстративно стискає пальці в кулак. Скосивши очі туди ж, бачу збиті кісточки на його правій руці.

— А з якого дива ви побилися? — першою відмирає Кіра.

— Була причина, — Чернов усміхається ледь помітно, дивлячись на мене.

Надто близько, але йому цього замало. Утримуючи мене в пастці своєї руки, нахиляється і притискається до мого чола.

Ще кілька сантиметрів — і наші губи зустрінуться. А найстрашніше, що я немов у тумані, навіть встигаю забути, що навколо купа людей, і хоча Льоші тут немає, є його друзі, які обов’язково йому про це скажуть. Зараз тільки помітять, що тут відбувається, потім відійдуть від шоку, і до слів додадуться ще й фотки та відео.

— Чернов, припини дурня клеїти, — намагаюся викрутитися із ситуації та його хватки. — Пожартував — і досить.

— А хто ж жартує, Роксі? Я ось абсолютно серйозний. Подумав і вирішив: а що буде, якщо Льоша ще раз спробує тебе зґвалтувати, а мене не буде поруч? Тому тепер я буду поруч завжди.

І справді серйозно каже. Справді сам собі вигадав, сам собі вирішив, що моїм лицарем стати зможе.

От дурень!

— Ідіот! Він уб’є тебе! — шиплю, відштовхуючи його.

Відпускає, тільки й не думає відхилятися. Опускає руку за моєю спиною, упираючись долонею в стілець. Смикаюся вперед, відчувши дотик. Дивлюся на нього, намагаючись вбити поглядом.

— Льоша намагався тебе зґвалтувати? — запитує Кіра, привертаючи нашу увагу. — Роксі, скажи, що він бреше! Льоша на таке не здатен!

— О так! Як я насмілився очорнити такого гарного хлопця! — спалахує люттю Чернов. — Льоша ж святий! Роксі, — повертається до мене. — Ти впевнена, що тобі потрібні такі подруги?

Я не встигаю відповісти, як чую тихе:

— Я завжди казала, що Льоша хамло, — вимовляє Віра, вивчаючи вміст своєї тарілки. А потім підводить на мене очі й додає: — І не сумніваюся, що він здатен на таке. Тож не треба підганяти всіх під один ранжир, Чернов, — спрямовує на нього погляд. — А те, що Кіра не розуміється на людях, не означає, що вона погана подруга.

— О ні, Кіра чудово розуміється на людях, — хмикає Чернов. — Вона мені стільки цікавого розповіла, який Льоша козел, і яка Роксі дурепа набита, що з ним зустрічається. А тут раптом Льоша вже хорошим став, і з Роксі подруги не розлий вода. Правда, Кіра, — посміхаючись, пропалює її поглядом.