Глава 30

Зриваюся з місця й без стуку влітаю в кабінет вітчима. Він дивиться на мене з докором, але мені зараз не до нотацій.

— Кирило Олександровичу, — звертаюсь офіційно. — Там Чернов прийшов. У жодному разі не пускайте його в дім. Мене немає, я сплю, та хоч померла! Що завгодно!

Його брови здивовано повзуть вгору.

— А що сталося?

— Льоша дізнався, що він зі мною займається. Розізлився, а мені ці проблеми ні до чого.

— А сама чому йому не скажеш, щоб не приходив?

Як же все складно…

А тим часом дзвінок у двері лунає вже вдруге.

— Я сказала, але він хоче займатися зі мною з принципу, адже залишилося всього два тижні вчитися. Чернов не розуміє, що своїми стараннями допомогти і зробити як краще, робить тільки гірше.

Мовчить. Дивиться уважно.

— Ти йому подобаєшся, так? — видає свій вердикт.

— Можливо. Не знаю, — топчуся в нетерпінні. — То ви допоможете?

— Так, звісно, — підіймається з місця. Я виходжу, він слідом. Робить кілька кроків, обертається. — Ти молодець, Роксі. Я тебе починаю поважати, — і прямує до дверей.

Ага, молодець. Така молодець, що самій на себе дивитися гидко.

Крадусь навшпиньки, щоб підслухати розмову. Сподіваюся, Чернов нічого такого не бовкне. Але ні, він ввічливо запитує, чи я вдома, тому що не може до мене додзвонитися, а ми нібито домовлялися підготуватися до завтрашніх уроків. Вітчим так само ввічливо відповідає, що вдячний йому за допомогу, але в його послугах більше немає потреби, оскільки зі мною далі займатимуться репетитори з вищою освітою та гарним послужним списком. Вони прощаються — і на цьому все.

Вітчим так і застає мене за рогом, розуміючи, що я підслуховувала. Хоча в цій ситуації я нічого поганого не зробила. Але, судячи з його реакції, він і не сердиться.

— Все гаразд, відправив його. Хоча, ти й сама все чула, — киваю. — А що з телефоном? — питає, коли я вже прямую в бік своєї кімнати.

— Нормально все, — знизую плечем. — Номер його заблокувала, щоб не набридав, — вимовляю байдужим тоном.

Сама собі дивуюсь: треба ж так щиро брехати? І йдеться не про дії: я сказала правду про його номер і що зробила це, щоб не набридав. Питання в тому, що навіть голос не здригнувся, хоча всередині все стискається від болю, усе чинить опір такому рішенню. Але для вітчима я звучала впевнено, немов і справді вирішила позбутися уваги, ледь відчувши недобре. Й у всьому цьому звучав чудовий для маскування підтекст: усе заради Льошеньки й гармонії у стосунках із ним.

Виникає питання, чому з Черновим такий номер не прокочує? Чому з ним я можу скільки завгодно брехати, але обдурити однаково не виходить? Бачить мене наскрізь якимось дивовижним чином.

Повертаюся до кімнати. Гіпнозую поглядом телефон: зателефонувати Льоші чи не варто? Він ніби постраждав, а я наче його дівчина. Наречена… Дивлюсь на обручку на столі. Я її таки зняла. Але навіть окремо від мене вона дратує, тисне, неначе не кільце на палець, а зашморг на шию.

Ні, я йому не дзвонитиму. Я теж постраждала сторона, а він хлопець — от нехай і дзвонить першим, якщо воно йому треба.

Льоша все ж таки дзвонить ближче до вечора. Каже, що кілька днів його не буде в школі, і він не зможе мене підвозити. Нічого, я на таксі дістануся або вітчим підвезе, або його водій. І ні, не треба до нього приїжджати, самопочуття в нормі, просто немає бажання демонструвати всім своє прикрашене синцями обличчя.

От і поговорили. Кілька днів спокою мені забезпечені. Принаймні, пару днів без Льоші — це вже на радість.

Але спокій мені тільки снився. Щойно за вікном стемніло, мій нічний гість знову під вікном. Перевірив — зачинено. Постукав тихенько — не відчиняю. І на цьому все. Навіть прикро стало, лише один раз постукав і здався. Але це й на краще.

Ранок. Школа. Їду на таксі, а так хочеться прогулятись. Але прогулянка — це означає шукати зустрічі з Черновим. Не можна. Я маю обрізати всі кінці. Так буде правильно. Так буде краще.

Приїжджаю за п’ять хвилин до початку уроків. Майже всі зібралися. Впевненим кроком продефілювавши повз Чернова, навіть не подивившись у його бік, сідаю поряд із Катькою. Відчуваю її здивований погляд, повертаюся до неї.

— Що? — питаю.

Вся наша компашка дивиться на мене. Але мене їхні погляди не дуже хвилюють. Тільки один змушує всередині все тремтіти від сумнівів, від протесту, від відчуття огиди до самої себе. Недовго, кілька секунд дивиться на мене. Провів поглядом і повернувся спиною.

— Ти ж із Чернишем сиділа. З чого раптом повернулася назад?

— А ти мені більше не подруга, чи що? — звузивши очі, питаю. — Чи місце комусь іншому вже пообіцяла?

— Ні, звісно! — навіть радіє, здається. — Сиди, подруго, — усміхається.

— Роксі, — знайомий голос із раптовою незнайомою хрипотою. І так неприродно чути з його вуст “Роксі” замість “Лана”.

Зусиллям волі змушую себе повернутися на оклик. Він сидить переді мною, через дві парти, але навіть це занадто близько. Тільки дивлюсь я не на нього, а крізь нього. Інакше пропаду, зникну, розчинюся — і стіна байдужості впаде, як картковий будиночок.

— Чого тобі, Чернов? — зі зневагою, роздратуванням, усім своїм виглядом і всім довкола показуючи, що терпіти його не можу.

— Поговорити, — підводиться й киває на вихід.

— Ти нічого не переплутав, страховисько? Я тобі що, дівчинка на побігеньках, бігати на твій поклик?

Вийшло, треба ж. Так по-справжньому, ніби мені й справді немає до нього жодного діла, ніби огидна його компанія, тому й пересіла назад, а його спроба поговорити зі мною — це взагалі межа нахабства.

Швидкоплинне…

У погляді пітьма. Така, що навіть дивлячись крізь нього її відчуваю. Образа, біль, нерозуміння. Краще так. Тобі ж краще, дурненький.

Тільки поки я думаю, Чернов зривається з місця, хапає мене за передпліччя й тягне на вихід на очах у всього класу.

— Чернов, ти взагалі охрінів?! — замість обурення виходить розгубленість. Голос сам не свій, тіло остовпіло від такого нахабства і відмовляється чинити опір.