Глава 29

Додому я їду майже відразу після Льоші. Викликаю таксі, у темряві крадусь до своєї кімнати. Щастя то яке — ніхто на мене так рано не чекав, і мені вдається залишитися непоміченою.

Насамперед надійно зачиняю вікно, потім приймаю душ. Більше жодних нічних візитів, жодних Чернових, якщо не хочу угробити пацана. Відтепер стіна мовчання й стовідсотковий ігнор. Швидкоплинне — повторюю собі. Щонайбільше пів року — і він про мене забуде. Знайде собі якусь нормальну дівчину, а не з гнилим нутром і яскравою обгорткою, і житиме довго й щасливо.

А я буду варитись у власному лайні, якого й так повний котел, але я планую підлити ще пару милих вчинків, щоб звести рахунки й піти зі школи з гордо піднятою головою королеви. Принцеска виросла в справжнє стерво, мамі варто пишатися своїм творінням.

Швидкоплинне — повторюю собі. Рівно доти, доки не натикаюся на скетчбук на моєму столі. Той самий, що я подарувала Чернову. Опускаюсь на стілець. Проводжу долонею по паперу, не наважуючись розгорнути альбом. Усміхаюся. Скільки разів я спостерігала, як він малював? Малював мене. Так ось чому він буцімто скупився і відмовлявся дарувати мені малюнки. Він готував сюрприз…

Чернов примудрився переплюнути подарунок Тоні. Стільки людей — а лише двоє привітали від душі. Душа… У цих малюнках його душа. На папері — частинка його глибокого внутрішнього світу, назавжди переплетена з моїм убогим. Його руками — я. Іноді з натури, іноді з його незвичайних фантазій, то в іпостасі амазонки, то русалки, то німфи.

Я пам’ятаю ці малюнки в подробицях. А тепер частка його душі назавжди залишиться зі мною.

Усміхаюся.

А потім рішуче перегортаю палітурку.

Усмішка зникає, коли читаю текст, написаний його охайним почерком.

«Усміхнися.

Я навчу тебе кохати, Лано».

Ну навіщо? Чернов, що ж ти зі мною робиш? Адже я тільки налаштувалася, тільки подумки збудувала стіну байдужості. І все шкереберть твоїми зусиллями. Ну не бути нам разом, як ти не розумієш? Не можна таку безсердечну тварюку навчити кохати. Адже я тільки про себе думати вмію, про свою вигоду, щоб мені було добре. Та я швидше з Льошиними витівками змирюся, ніж житиму з тобою в халупі, Чернов. Не народжена я для того, щоб іти на жертву собі на шкоду. На шкоду матеріальним благам, до яких я звикла.

Скрегіт по склу.

Ну ні, Чернов! Я не поступлюся. Досить. Я, може, і погань, але щоб тебе покалічили — точно не хочу.

Гашу світло. Лягаю в ліжко, ігноруючи наполегливий скрегіт. Встромляю навушники й вмикаю музику на телефоні. Але не минає і кількох хвилин, як моя медитація переривається вхідним дзвінком. Чернов, блін! Не розумієш ти слова «ні».

Скинувши дзвінок, заходжу до телефонної книги. Відразу знову екран спалахує вхідним. Знову скидаю і вношу номер Чернова до чорного списку. Ну ось. Проблема вирішена. Тепер можна розслабитися й поспати.

Але розслабитись не виходить. І заснути я не можу. Усе думаю, гадаю. Про Льошу та його поведінку. І про те, що якщо раніше він не викликав у мені бурхливих емоцій, то хоча б здавався привабливим. А тепер верне. Від його дотиків хочеться відсахнутися, від його уваги втекти, а від лагідних слів нудить. Згадую про Вітку. А раптом у них усе серйозно? Чи є шанс, що Льоша перемике свою увагу на неї, і я отримаю свободу? Моє небажання пов’язати з ним долю ніхто не сприймає серйозно. Але якщо він розірве стосунки — це зовсім інша річ.

Думаю про Чернова, про його небажання здаватися. Вбив собі в голову, що потрібен мені, і хоч ти трісни — не переконати в протилежному. А ще згадую, як кинувся боронити мене. Варто подумати про це — і всередині спалахує захват, охоплюючи все нутро, витісняючи всі інші почуття та думки. Адже Льоша теж неодноразово розпускав кулаки нібито оберігаючи мене. Тільки ось де різниця: Льоша це робив, тому що руки свербіли, а Чернов — щиро захищаючи мене.

Все-таки я не варта такого, як він. Так, він бідний, але надто вже добрий. І ця доброта компенсує все інше. А ще упертий, цілеспрямований, наполегливий. Чим чорт не жартує? Цілком можливо, що і справді зможе пробитися в житті, стати на ноги й не тільки оточити свою другу половинку турботою та любов’ю, але ще й забезпечити. Так, гадаю, це цілком ймовірно. Якщо говорити про Чернова — то можу повірити.

Але я не чекатиму на диво. Ні, мені не місце поряд із ним, навіть якщо він підпадає під невелику кількість тих, хто обирає пару раз і назавжди, не дивиться наліво, не шукає розваг на стороні. Я не зможу відмовитися від благ, виїдатиму йому мозок і перетворю його на п’яницю, який ненавидить себе й життя. Ну чи просто зроблю з нього невдаху. Таким, як він, потрібна віра та підтримка, а я цього дати йому не зможу.

Сон. Такий бажаний, і водночас болісний. Жахи, сумніви, образи та уривками спогади. Радію пробудженню, лякаюся відображенню в дзеркалі, приймаю душ, гортаю альбом. Навчить він, звісно. Проти природи не попрешь, а моя природа — егоїзм у кожній клітинці.

Радію й засмучуюсь, що сьогодні вихідний. Усе ж таки спускаюся поснідати. Мама зібралася із Зорькою на шопінг. Вітчим начебто в кабінеті. Я повертаюсь у свій барліг і знову довго гортаю альбом. А потім помічаю рух на вулиці. З мого вікна чудовий огляд на хвіртку, і я бачу там Чернова, що йде впевненим кроком до парадних дверей.

Їй богу самовбивця.