Глава 28

І добре, що йде. Сподіваюся, далеко і швидко, інакше його звідси винесуть, а якщо швидка встигне, то винесуть прямо до реанімації. Дурненький, дурненький хлопчик. Навіщо лізти до такого, як Льоша? Зупинив його — дякую, але навіщо ж так одержимо бити? Потрібно було одразу забиратися, сама б далі розібралася.

— Льош, ти як? — опускаюся на коліна, розглядаю, намагаючись оцінити ступінь пошкоджень.

Ні, такі тварюки — живучі. Таких непросто позбутися, про що б не йшлося.

— Нормально, — видає зі стогоном. — На спарингах і гірше бувало.

Сідає, розплющує очі. Один заплив, на вилиці починає проступати гематома. Добре Чернов йому зацідив, милуватися — не намилуватися.

— Де ця тварюка? — обертається. Підводиться. Я також встаю. — Йому хана.

Хапаю його за руку.

— Льош, не треба. Тобі б у лікарню, — з хвилюванням, аж сама дивуюсь, як щиро виходить.

— Та все зі мною добре! — гарчить. — Точніше, буде добре, коли з цим опудалом розберуся.

— Льош, — з благанням. Обертається. Продовжую тримати його за руку. — Не чіпай його. Він із головою не дружить. А на хворих і дурних не ображаються, — вимучено усміхаюся. Обережно торкаюся його обличчя. — Нумо допоможу тобі змити кров.

Застигає. Дивиться на мене з легким подивом.

— Маленька, — стискає мою руку, притискає до своїх губ, — пробач мені. Я мало не накоїв дурниць, — обіймає. — Пробачиш ідіота?

— Тільки не йди, — притискаюся до нього, обіймаю за спину.

— Добре. Потім із ним розберуся. Частково я йому подякувати мушу, що він зупинив мене. Але провчити його все ж таки доведеться.

— Звісно, Льоша. Але не зараз. Зараз ти потрібен мені.

А потім… Потім Льоша буде вже не настільки злий, і якщо пощастить, Чернов відбудеться легким переляком.

— Кошенятко, — усувається й дивиться мені в обличчя, — якщо ти завжди будеш зі мною такою ласкавою, я згоден хоч щодня вигрібати, — усміхається куточком губ, тим, що вцілів.

Допомагаю Льоші змити кров. Виглядає жахливо, але він не скаржиться. Враховуючи, що одним із його захоплень є бокс — і справді дрібниця. Загоїться. А струс йому навряд чи загрожує.

Й ось із таким обличчям Льоші ми й повертаємося до компанії. Я молюся тільки про одне: щоб Чернову на той час вистачило розуму звалити звідси якнайдалі. Його немає, і я з полегшенням видихаю. Побачивши нас, уся компанія ошелешено витріщається на Льошу.

— Льошенька, — видихає Вітка й підводиться з місця. — Що з тобою? — І дивиться на мене.

— Братан, кого треба відмутузити? Зараз розберемося!

Хлопці підскакують у передчутті легкої здобичі та крові. Гуртом вони, ясна річ, з будь-яким суперником впораються. Тому їх всі бояться. Мало того, що спортсмени, то ще і якщо бити — так натовпом.

— Та все гаразд, — відмахується Льоша. Сідає. Я сідаю поруч. Дивиться в мої очі — і справді шкодує. — Заслужено отримав, — додає.

— Це через неї, чи що?! — волає Вітка.

— Сядь! — Льоша гаркає так, що я мимоволі сіпаюся. — Ти забуваєшся, Віто, — уже спокійно додає.

Льоша переводить погляд на Колю. Той, ніби схаменувшись, обіймає Вітку і притягує до себе, поки вона пихкає обурено, пропалюючи мене поглядом. І пазл складається в голові. Я не маю доказів, але я теж не сліпа. Коля тут лише для того, щоб прикрити Вітку. А Вітка — запасний варіант, якщо мене не вдасться розкрутити на більше, ніж стримані поцілунки.

А може, вони вже. Вечір довгий, тож могли встигнути до того, як сюди прийти. Віра натякала, а я… Та начхати мені просто, ось у чім річ. Бісить брехня, але те, що я відчула, коли Чернов обійняв Кірку… Ні, це і близько не схоже. Тут холодний розрахунок, бо нічого лізти до того, що моїм назвалося — тобто до Льоші. А там, коли з Черновим її побачила — така буря всередині, така злість, що хочеться вбивати. Її — вбити, його — лупцювати, поки злість не вивітриться до кінця. А потім кохати до знемоги.

Ні-ні-ні! Не можна припускати такі думки. Він — швидкоплинне. Залишилося потерпіти зовсім недовго, якихось кілька тижнів — і Чернов назавжди зникне з мого життя разом зі шкільною партою. А поки що я маю взяти себе в руки й не підпускати його до себе, відгородитися і для власного спокою, і для збереження його кісток цілими.

Льоша обіймає мене. Тягнеться до пляшки на столі.

— Може не треба? — прошу його, кидаючи благальний погляд.

Завмирає із пляшкою біля рота. Дивиться на мене і згадує. О так, я йому нагадуватиму, цим маніпулюватиму. Буду розумною, як радила сестра.

І спрацьовує. Він ставить пляшку на стіл, замість неї бере безалкогольне пиво. Який слухняний. Тільки чи надовго?

Я теж не дурна, і чудово розумію, що якщо він дозволив собі застосувати стосовно мене силу вже вдруге — він не зупиниться. Хижак, скуштувавши людської крові, більше не відчуватиме до людини страху. Він буде дивитися на неї, як на соковитий шматок м’яса.

Я цим соковитим шматком бути не хочу. Але ще я розумію, що так просто позбутися Льоші не вийде. Моя мама і вітчим всіляко його підтримують і потурають. Сам він вчепився в мене ніби клешнями, й навіть прямо сказані слова «між нами все скінчено» не мали належної реакції. Та він взагалі на них ніяк не відреагував.

Але сьогодні мені доводиться терпіти й усміхатися, зображати трохи скривджену, але більше злякану за його здоров’я, яка усвідомила всю цінність скарбу, що знаходиться поруч. Мій «скарб» реагує щенячою ніжністю, ідеальним послухом, бо знає, сволота, що капець як завинив. І хоча я і справді нічого не змогла б протиставити Льоші — ні силу, ні зв’язки, адже навіть у цій ситуації батьки навряд чи стали б на мій бік — наші стосунки псувати він не згорає від бажання.

Цим я й користуюся, а він користується моєю поступливістю: обіймає, притискає, цілує. Останнє — намагається… І яке щастя, що в нього губа розбита і з поцілунками не складається!

Зрештою Льоша повідомляє, що їде додому, оскільки почувається не дуже і, можливо, у нього є струс. Бреше! Немає чому там струшуватися. На жалість пробиває? Думає, поїду з ним і подарую йому себе як компенсацію? Не дочекається!