Глава 27

Ми повертаємось окремо, ясна річ. Я приходжу першою. Застаю цікаву картину, де Вітка люб’язно спілкується з Льошею, якимось цікавим чином опинившись поруч із ним.

— Не заважатиму? — питаю різко, не намагаючись бути люб’язною.

— О, маленька, ти повернулася? — Льоша підводить на мене трохи захмелілий погляд, ривком саджає до себе на коліна. — Я вже думав, втекла, — треться носом об мою шию. — Стервочка моя. Вирішила мене перевірити? — шепоче у вухо.

— Льоша, ти що, п’яний? — намагаюся підвестися, але він не відпускає.

— П’яний, кошеня моє, але тільки від тебе п’янію, — муркоче.

— Льоша, та годі вже, — скидаю із себе його руки і все ж таки вириваюся, сідаю поруч. Вітка вже чкурнула назад до Колі.

Музика грає голосніше. Місцеву популярну групу змінив діджей і почався реальний двіж. Натовп моїх гостей, деяких із яких я вперше бачу, відривається на повну. Наші слова розчиняються в галасі. Тепер, щоб тебе почули, треба говорити голосніше, а якщо не хочеш, щоб почули інші, достатньо просто нахилитися та сказати на вухо. Що й робить Льоша наступної миті.

— І де ти так довго була? — питає, повернувшись до мене, а я витріщаюся перед собою, між Вірою та Кірою дивлюся в стіну.

— До вбиральні ходила, я ж сказала.

Віра зосереджена на своєму хлопці, інші теж парочками, спілкуються, а дехто вже й цілується. Тоню Русік потягнув танцювати. Тільки Кіра нудьгує.

— Там була черга, чи що? — хмикає. Торкається пальцем моєї шиї, ковзає вниз.

З’являється Чернов. Кіра одразу оживає.

— Дімочка, нарешті, — рухається вбік, хоч біля неї й так місця вистачає.

Чернов, скривившись, дивиться на запропоноване місце. Потім дивиться на мене. Чорт, Чернов! Та що ж ти коїш?

Він нахиляється й щось шепоче Кірі на вухо. Повертається до мене. Я занадто різко сіпаюся в бік Льоші й опиняюся впритул до нього. Так близько, що він розуміє мене неправильно.

— Кошенятко, — видихає, ковзнувши долонею на мою потилицю і притулившись до моїх губ своїми.

Мої очі розплющені. Це відбувається настільки несподівано, що я не одразу реагую на його поцілунок. А потім реагую надто різко і відштовхую його. Краєм ока помічаю, що Чернов стоїть і дивиться на нас. І ще розумію, що він явно збирався сісти поряд зі мною. Це все може погано закінчитися.

— Льош, нумо вийдемо. Щось мені недобре, — одразу вимовляю, зустрівшись із розлюченим поглядом свого хлопця.

Злість у його очах змінюється тривогою. Я вже підводжуся — але дуже різко, в голові запаморочилося. Він підхоплює мене, обіймає за талію, йдемо кудись.

— На вулицю? — запитує.

Ні, там ми опинимося вдвох в темряві.

— До вбиральні. Мене нудить трохи, — відповідаю.

— Ти пила?

— Ні.

Біля вбиральні залишаю його, заходжу всередину й зачиняю двері. Мені справді недобре, тільки причина в іншому. Не в їжі й не в напоях. Мене нудить від людини, яку я бачу зараз у дзеркалі. Може, і справді краще пелюшки та комуналка, але з любові, ніж у золоті та шовках, але з тим, від кого верне? Хоча яке кохання? За рік-другий мине, зникне, і сліду не залишиться. Ми занадто молоді, вітер у голові. А Льоша… як каже мама, стерпиться, злюбиться…

Не знаю, скільки так стою, коли відчиняються двері. Заходить Льоша, прикриває двері. Підходить до мене, підіймає руку. Заправляє пасмо мого волосся за вухо, ковзає пальцями по оголеній шкірі, наче металом по склу ріже нерви.

— Як ти? Може, швидку викликати?

— Ні, все нормально. Просто там спекотно. Вмилася й полегшало.

— Ммм, то тобі спекотно поруч зі мною, — його рука повзе по моїй спині. Наступної секунди опиняюся затиснутою між ним і стіною. — Я знаю, як тобі допомогти.

Поцілунками жалить мою шкіру, дотиками вивертає нутро. Мені справді гидко. Я не можу з ним. Не хочу.

— Льоша, зупинись, — прошу, коли його долоня пірнає під поділ сукні.

Не чує.

— Льоша, прошу тебе, припини.

— Я ніжно, не бійся, малеча моя.

— Льоша, що ніжно?! — вигукую, приходжу до тями, штовхаю його з усієї сили. А коли він не особливо реагує, вліплюю ляпас від душі. — Ти при своєму розумі? У туалеті?

Дивиться на мене зі злістю. Зіщулившись під його поглядом, розумію, що можу отримати у відповідь. Намагаюся прошмигнути до виходу, але не встигаю зробити й кроку.

— Стояти! — перехопивши мене за плече, штовхає назад до стіни. — Мені ось цікаво, ти тільки зі мною така холодна, чи з усіма? Що дивишся? Думаєш, я ідіот? Не бачу, як ти очима стріляєш то одному, то іншому. Набридло відбиватися від твоїх залицяльників. А цей твій… останній — взагалі знахабнілий. Хоч би вдав, що я існую. Витріщається на тебе весь час, ніби я шафа, яку можна й посунути.

— Льоша, нумо завтра поговоримо. Ти п’яний, — намагаюся напоумити його.

— Завтра ми, звісно, поговоримо. А зараз займемося дечим іншим, — опускає руки до пояса своїх штанів, розстібає ремінь.

— Льоша, якщо ти це зробиш, я напишу заяву. Тебе посадять, зрозумів? — шиплю, готуючись відбиватися від нього всіма своїми силами.

— Нічого ти зробиш, — хмикає. — Ми зустрічаємося, у тебе моя обручка на пальці. І тобі вісімнадцять.

— Це не означає, що тобі можна розпускати руки. Я піду до поліції!

— І що? Твою заяву хіба що під чашку підстелять, щоб стіл не забруднити. Ти забула, хто мої батьки?

Забула. І справді забула: тато суддя та мама прокурор.

— Годі ламатися, мала, — уже м’якше продовжує. — Я маю потреби, я не малолітка, щоб постійно в душі ховатися.

— Я вже тобі говорила, усе після весілля.

— Тоді завтра йдемо подавати заяву.

— Але ж ми планували спочатку вивчитися, а потім уже одружуватися, — на межі розпачу.

Варто було б погодитися, щоб він заспокоївся, а завтра вже поговорити, що зарано для весілля. Але ж ні, язик мій — ворог мій. Дражню його ще більше, доводячи до межі. Та тому що я не вмію мовчати.