Глава 26

Підводжу очі на Льошу, на мить забувши про свою війну з клятою обручкою, згоду на яку я не давала. Простеживши за його поглядом, бачу Чернова, що застиг за кілька метрів від нас. Дивиться… Чорт забирай, дивиться! Навіщо?.. Ну навіщо лізти на рожен, га? Дурненький…

Повертаюся й зустрічаюся з поглядом Льоші, спрямованим вже на мене. І стільки там злості, що мені стає душно поруч із ним. Стає страшно. Але, проковтнувши, я твердо заявляю:

— А в чому проблема? Тут усі мої однокласники, я мала його виділити й не запросити? — здивовано скидаю брову.

Дивиться уважно, оцінюючи рівень моєї чесності. Але ж я вмію брехати. Дивлюся, й оком не моргнувши, із викликом, упевненістю.

— Гаразд, — цідить крізь зуби. — Але мені не подобається, що він весь час витріщається на тебе. Піду поговорю з ним.

Ні-ні-ні! У жодному разі!

— Льош, — грайливо, миттю ловлю його за руку. Завмирає. Запитально дивиться на мене. Стріляю очками з-під опущених вій, перш ніж продовжити: — Обов’язково робити це прямо зараз? — буркочу. — Ми так довго не бачилися, ти щойно прийшов. І цей подарунок… — опускаю погляд на обручку. — Це так зворушливо, — і знову погляд у його очі.

Так, він на гачку. Обіймає мене, притискає до себе, геть-чисто забувши про Чернова. Я накриваю його плечі руками. Важко дихаючи, Льоша притискається губами до моєї шиї, покриває поцілунками, зітхає біля вуха.

— Моя крижана королева розтанула? — шепоче. — Не сподівався, що скучиш. Моя солоденька бусинка.

Насилу стримуюсь, щоб не загарчати від злості й не відштовхнути його. Ні-ні, не зараз. Потрібно відвернути його від Чернова.

— Скучила, — шепочу, намагаючись м’яко його усунути. — Ходімо до решти?

Серед усього цього натовпу близьке коло нашого спілкування — щонайбільше осіб десять. Саме їх я й мала на увазі. Льоша відпускає мене, ми повільно прямуємо до столика, призначеного для мене та моїх друзів. Дорогою неодноразово доводиться пригальмувати, прийняти привітання, подарунки, щоб потім їх відправити до купи інших, які лежать біля дальньої стіни. Чхати мені на ці подарунки. Тільки Тонін сховала в сумку, щоб не загубився.

Але коли ми підходимо до столу, я на мить втрачаю самоконтроль і шпортаюся на рівному місці від побаченого. Якби Льоша не тримав мене міцно за руку, так би й полетіла догори ногами.

На диванах, що розташовані навколо столу, сидить уся компанія в повному зборі. Катя зі своїм хлопцем Максом, Віра з Гришею, до Тоні, яка зазвичай одна, прилаштувався друг Льоші, Русик — той ще гульвіса. Але сором’язливій дівчинці, в чий бік зазвичай ніхто й не дивиться, увага такого хлопця навіть піде на користь. Може, трохи розкутішою стане і зрозуміє, що вона цілком симпатична. Та й виглядає вона сьогодні гарно: сукня, волосся розпустила, прислухалася до моєї поради і зняла окуляри, вії та губи підфарбувала. Виглядає справжнім янголятком.

Окрім них ще пара друзів Льоші. Один прийшов зі своєю дівчиною. Другий — Коля — без пари. Зазвичай, без пари. Але зараз він сидить з Віткою, яку я терпіти не можу, тому що вона неодноразово намагалася підкотити до Льоші й досі небайдужа до нього, в цьому я впевнена. Але навіть не це вразило мене наповал, причому буквально, так, що я ледь не впала. Ще одна моя подруга, любителька зазіхати на чуже — Кіра — сидить поруч із Черновим. І саме це мене шокувало настільки, що Льоші доводиться мене притримувати, допомагаючи сісти на диван.

— Що, ногу підвернула? — з тривогою питає Льоша, обіймаючи мене й сідаючи разом зі мною.

— Ні, усе гаразд.

— Точно? Масику, у тебе обличчя так перекосило, що не схоже, що все гаразд.

— Все добре! — шиплю, уже не в змозі контролювати свої емоції.

— Ой, яка краса! — вигукує Кірка, а в очах спалахують заздрість і злість.

Я не одразу розумію, про що вона. І тільки простеживши за її поглядом, до мене доходить, що Льоша ніби навмисне тримає мою долоню з каблучкою над столом, щоб усі побачили його подарунок.

Ковтаю, підвівши на Кіру погляд. Висмикнувши руку, ховаю її під столом. І витріщаюся на руку Чернова, яка лежить на спинці дивана за спиною Кіри. І не обіймає, і ніби водночас позначає свою територію. Швидкий погляд на його обличчя: похмурий, напружений, зі стиснутими губами, скуйовдженим волоссям, у яке мені так подобається запускати пальці.

І дивиться туди, де захована моя рука з обручкою, немов через стіл її бачить. Обпалює поглядом, пропалює, нестерпно палить шкіру жовтий метал, і камінь на ньому здається надто важким. Мені б її зняти. Кручу на пальці, але вона ніяк не піддається. І справді ніби намертво засіла там. Я б і з пальцем її відтяпала, чесне слово. Але сподіваюся, що зможу зняти без таких жертв, коли заспокоюся.

Так ось ти як, Чернов, вирішив помститися мені?

— Так, — Льоша відкидається на спинку дивана, обіймає мене і притягує до себе. — Ні для кого не таємниця, що в нас усе серйозно й ми одружимось. Ось, вирішив, потішити свою кицьку.

Прикриваю очі. Хочеться зісковзнути під стіл. Або викинутися з вікна, аби не бачити ці погляди та посмішки. Мені здається, зараз усі регочуть з його «ласкавих» звертань до мене. Не вголос, але подумки. Вголос не наважаться, за це можна і в око отримати.

— Малеча, — Льоша нахиляється до мене, — а відколи цей недогот у колі твоїх близьких друзів?

І хоча він нахилився, нібито шепнувши мені це на вухо, шепнув так, щоб почули всі.

— А відколи ця погань у колі моїх близьких друзів? — киваю на Вітку. — Я її сюди не кликала.

— Вона взагалі-то зі мною прийшла, — прочищає горло Коля. Але посмішка на його обличчі мені зовсім не подобається.

— А Діма зі мною, — різко повертаю голову в бік Кіри, адже голос подає саме вона. — Тож Діма автоматично потрапляє під категорію близьких. Адже ми з Роксі дуже близькі подруги, — шкіриться, підморгує мені. Притискається до Чернова, а він… Його рука зісковзує зі спинки дивана й лягає на плечі Кіри. Й обоє дивляться на мене. Одна — зі зловтіхою, інший — просто зі злістю.