Глава 25

Ось він день, коли закінчується дитинство й починається доросле життя. Принаймні на це прозоро натякає мій паспорт. Мені вісімнадцять. Чесно сказати, дорослою я себе не відчуваю. Але й дитиною давно не є. І святу чомусь зовсім не рада.

Для святкування вітчим орендував ресторан, усім іншим займалася я, звісно, не без допомоги фахівців у цій справі. Вечірка буде грандіозною, усе на рівні, інакше й бути не може.

Поступово гості починають підтягуватись. Усі несуть марні подарунки, а я усміхаюся, дякую, вдаю променисте щастя. Адже я така — щаслива, у мене все добре. Коли з’являється Тоня, я тішуся щиро. Ця людина мені нічого поганого не зробила, і вона заслужила на щиру усмішку.

— Це тобі, — несміливо усміхаючись, вручає мені подарунок. — Розгорнеш?

— Звісно!

Відкриваю — а там набір пензлів для малювання. Гарних, дорогих пензлів. Дивлюся на Тоню здивовано. Звідки знає?

— Я не знала, що тобі подарувати, і… — озирається на всі боки, нахиляється й шепоче на вухо. — З Дімою порадилася, і він підказав мені подарувати це, — відхиляється і дивиться мені в очі з таким жалем. — Не те, так? Я просто на цьому не розуміюся, але в магазині мене запевнили, що вони найкращі.

Закриваю коробку. Опановую себе, адже вона неправильно сприйняла моє замішання.

— Тонічко, це найкращий подарунок за весь день, — обіймаю її. — Дякую, просто не варто було так витрачатися.

— Та нічого, — знизує плечима. — Я ж репетиторством підробляю. І ти мені зробила подарунок набагато крутіший, причому просто так. Я б таку сукню собі ніколи не змогла дозволити, — усміхається. — Тобі дякую.

— Все, годі. А то зараз обидві з розмазаною тушшю та соплями тут ходитимемо. Мені не можна. Я маю сьогодні бути неперевершеною.

Ми з Тонею приєднуємося до інших. Гості їдять, п’ють, базікають, сміються. Хтось уже танцює під живу музику. Приміщення розділене на дві зони: в одній можна посидіти, поїсти, випити, поспілкуватися — і тут яскравіше світло; інша — для танців, і там панує атмосфера напівтемряви, підсвіченої різнокольоровими вогнями.

Буквально за кілька хвилин я тікаю. Тому що бачу того, на кого чекала найбільше. Проходжу повз вхід, кинувши на нього недбалий погляд, і прямую в бік ВІП-кімнат. Там можна зачинити двері, усамітнитися від цікавих очей. Я знаю, що він піде за мною.

Заходжу до кімнати. Не обертаюся, почувши, як за кілька секунд зачиняються двері. Чекаю ще кілька секунд — мені цей час потрібен, щоб вгамувати тремтіння й начепити маску байдужості на обличчя. Тепер можна подивитися.

Ні, маску байдужості зберегти не вдається. Він стоїть, притулившись спиною до дверей, схрестивши на грудях руки, дивиться на мене з лукавим прищуром і усміхається. До метеликів в животі гарно усміхається. Мої губи, не питаючи дозволу, розтягуються в усмішці у відповідь.

— І де мій подарунок? — запитую удавано-ображено, дзеркалячи його, теж схрещую руки на грудях.

Насправді, мені байдуже, прийшов він із подарунком чи без. Головне, що він прийшов.

— Вдома.

— Вдома в тебе чи в мене? — цікавлюсь, запитально вигнувши брову.

— У тебе.

— Брешеш. Ти б не потрапив до мене, навіть якби вітчим пустив. Двері зачинені.

— Зате вікно відчинене, — усміхається.

Ошелешено розплющую очі, розуміючи, що, блін, я дійсно забула зачинити вікно. Нова кепська звичка завжди залишати його відчиненим для Чернова.

— Це такий хитрий маневр, щоб я якомога швидше звідси втекла? — звузивши очі, запитую.

— Можливо, — відривається від стіни й повільно йде до мене.

Один крок — два удари серця. Наступний — три. А коли Чернов виявляється впритул до мене, серце починає калатати наввипередки з думками. Вивчаю його поглядом, ковтаю, розуміючи, що і справді з задоволенням втекла б із ним.

— Лано…

— Що? — фокусую погляд на його очах. Намагаюся, але не виходить. Погляд зісковзує на його губи.

— Скажи йому, — обіймає мене, притискає до себе, втикається губами в мою маківку.

— Ні, Чернов. Ти багато хочеш, — ковзаю руками по його спині.

— Не багато. Тільки тебе.

— Я — і є багато, — обурююся, але тільки словесно, відштовхувати його навіть не думаю.

— Я дам натомість достатньо. Адже тобі добре зі мною. Я тобі потрібен, Лано. Не заперечуй, ти й так моя.

— Чернов, припини жити в ілюзіях, — виплутуюся, відступаю на крок. — Я звикла до розкоші. У тебе нічого немає. Ну позустрічаємося ми, а потім однаково розбіжимося. До чого ці слова й підлітковий максималізм? За пів року ти навіть імені мого не згадаєш.

— Думаєш? — з образою дивиться. Усмішка зникла, блиск в очах не той — теплий, лагідний, а злий, холодний.

— Так, Чернов. Я впевнена. Тож вистачить. Це зайшло надто далеко.

Відводжу погляд. Прямуючи до дверей, обходжу його. Намагаюся оминути. Але ні — він перехоплює мою руку, лагідно тягне на себе. Від несподіванки навіть не встигаю відреагувати, як він ловить мене в обійми. А ледве підводжу голову, щоб запротестувати і висловити йому чергову порцію аргументів проти нас, як його губи наближаються до моїх.

Як злякане звірятко сіпаюся й відвертаюсь. Не встигає застати зненацька. Звісно ж одразу відпускає. Цей — силою не утримуватиме. Хіба якщо кігтики випускаю й починаю битися, як на початку нашого спілкування.

— Лано, — видихає мені в спину.

Але я вже біля дверей. Розчиняю їх і вискакую в зал, щоб злитися з натовпом, сховатися. Адже серед людей, яким на тебе начхати, це найпростіше зробити.

Хтось спілкується, хтось танцює, здається, що на квадратний метр щонайменше одна людина. Звідки їх стільки взялося?

— О, киця моя, а я тебе всюди шукаю!

Знайомий голос — такий нерідний. Обійми — такі чужі та небажані. І поцілунок, який із задоволенням проміняла б на інший, той, що так і не скуштувала. Так і не дозволила собі дізнатись, які на смак губи Чернова.

— Льош, не при всіх, — намагаюся ухилитися.