Глава 24

Вітчим не лише пустив Чернова, але й сказав, що нехай приходить займатися зі мною, але! Потім шепнув мені, щоб навіть не думала говорити про це Льоші, і сам він нічого не скаже. На запитання «чому?» провів цілу лекцію про те, що чоловік не завжди й не про все повинен знати, і краще не провокувати ревнощі й не злити. Але і, звичайно ж, поводитися пристойно й не давати привід іншому хлопцю запідозрити мене в легковажності.

Дивно це було чути від чоловіка, тим паче від вітчима. Але висновки я зробила. Тепер Чернов приходив до мене через парадні двері, а не через вікно. І ми займалися. До розмов про те, хто комусь належить, на щастя, не поверталися.

Кіра вдавала з себе щасливу й закохану, а я ледве стримувала глузливу посмішку, слухаючи її казки. Я ж знала, що Чернов проводить весь свій час зі мною. Після занять, спільної підготовки до уроків, він виходив через двері, а я виходила через вікно.

Ми знову гуляли під покровом ночі, тримаючись за руки. А потім розходилися. Але спершу довго стояли, обіймаючись, неподалік від мого дому, а потім я залазила назад через вікно. Коли Льоша мене не забирав, я вставала раніше і йшла в парк, де на мене вже чекав Чернов. Він малював, а я дивилася.

Віднедавна він малював тільки мене, але хоч як я випрошувала подарувати мені хоча б ще одну картину, він вперто скупився. Ну й нехай. Мені подобається дивитись на процес, а цього він мені не забороняє. І навіть прийняв у подарунок новий скетчбук. І сидить, як раніше, зі мною. Точніше, я з ним. Вчителі задоволені, вітчим задоволений, навіть мама якось інакше на мене дивиться, з проблиском гордості, чи що.

У Льоші багато тренувань, на мене часу поки немає, чому я страшенно рада.

— Ще пару днів, кошенятко, і я весь твій, — повідомляє він мені якось уранці.

Не тішить, не надихає. Не готова до цього. Без нього було краще. Коли він ніби є, але десь там, поза межами мого особистого простору — мені це ідеально підходить. Порвати із ним? Не впевнена, що це правильно. Зараз у мене емоції зашкалюють, але все це мине. І коли я сидітиму з горою пелюшок, верескливими дітьми й рахуючи кожну копійку, щоб вистачило на пожерти й хоча б на щось для себе, я сто разів пошкодую про те, що пішла на поводу в серця, а не думала головою.

Вітчим не братиме під крило злидня, якщо я приведу його і відрекомендую як свого нареченого. Воно йому не потрібне. І мені не треба чекати десять років, раптом Чернову вдасться розбагатіти. А якщо не вдасться? Я звикла до статку, звикла ні в чому собі не відмовляти, і якщо я поведуся на його вмовляння, то зненавиджу його. А він зненавидить мене. Він поки що не усвідомлює, що йому це теж ні до чого.

Нічого, перебіситься — ще подякує мені.

— Чекаю не дочекаюсь, коли вже випускний, — мрійливо тягне Кіра. — Я таку шикарну сукню прикупила!

Ми сидимо в їдальні, як завжди, час від часу базікаючи про дрібниці. Точніше, хизуючись одна перед одною, хто з нас крутіша.

— Можна подумати, ти одна така, — пирхає Катька.

І в цю мить усі погляди спрямовуються на Тоню. Так, у неї явно не вистачить грошей не те, що бути на рівні, а хоча б виглядати гідно на випускному.

Підступна думка проноситься в голові. Дрібна капость приємніша за жорстку розплату, якщо вона влучна і неочікувана.

Тоня — симпатична дівчинка, але як вона не намагається, а виглядає типовою ботанкою. Чому б не виправити цю ситуацію? Після уроків я прошу її прогулятися зі мною, нібито щоб вона допомогла мені з домашкою. Тоня, як завжди, погоджується. Бідолашна дівчинка, вона ніколи жодній з нас не відмовляє, хоча я дуже рідко її про щось прошу. Буду цього разу її хрещеною феєю.

Пишу Чернову, щоб чекав на мене біля торгового центру. Нам не завадить пильна чоловіча точка зору. Дорогою пояснюю Тоні, що спершу хочу зазирнути в магазин і пригледіти собі сукню, а потім уже навчання. Вона явно ніяковіє, зітхає, але знову не відмовляє. А коли бачить біля входу Чернова, взагалі губиться й дивиться на мене здивовано.

— Ходімо, — хапаю її під руку, і Чернова теж, і разом заходимо всередину.

Цілеспрямовано веду їх до одного з брендових бутіків, де ми зможемо знайти шикарну сукню для Тоні. Чернова вмовити вибрати собі костюм за мій рахунок я навіть не мрію.

— Ти на випускний хочеш підібрати сукню? — запитує Тоня, розглядаючи шикарні вбрання.

— Ага, — усміхаюся. — Хотіла, щоб ти мені допомогла.

— То тобі з навчанням допомога не потрібна? — зупиняється, здивовано округлює очі. Так, ще треба з неї зняти окуляри та змусити вдягнути лінзи.

— Не потрібна, — відповідаю. Чернов, на лікті якого я нахабно продовжую тримати долоню, теж зупиняється.

— Але з мене ще та помічниця, узяла б Катьку із собою. Або… — раптове припущення змушує її округлити очі ще більше. Гарні, блакитні очі, варто зауважити. — Ти не хочеш, щоб вони бачили, так? Щоб потім від заздрощів померли.

— Можливо, — знизую плечем.

— Але… — Тоня кидає насторожений погляд на Чернова, який мовчки, вкрай терпляче чекає на розв’язку, ні про що не питаючи. — Діма ж із Кірою зустрічається і все їй розповість.

Я пирскаю зі сміху. Чернов на секунду втрачає дар мови. Ну Тоня дає, я так і знала, що вона щось таке учворить при мені. Зі мною вона більш балакучою стала. Мені подобається, що вона не плескає потім язиком зайве, а їй, мабуть, подобається те, що я останнім часом стала ставитися до неї трохи інакше, без колишньої зарозумілості. Очевидно, це все згубний вплив Чернова. Втрачаю хватку.

— Тоня, а з чого ти взяла, що я зустрічаюся з Кірою? — обережно цікавиться Чернов.

— Ну як же, вона сказала. Весь час розповідає про ваші… побачення, — уже не так упевнено вимовляє Тоня.

Моя рука зісковзує з ліктя Чернова, опускається вниз. Він ловить мою долоню і сплітає наші пальці. Тоня слідкує за цим рухом. Плескає віями.

— Як цікаво, — хмикає Чернов, — що я про це нічого не знаю.

— Так вона все бреше? — майже одночасно з Черновим на видиху вимовляє Тоня, витріщаючись на наші сплетені долоні. — А Льоша? Ти з ним порвала? — підводить на мене погляд.