Глава 23

Іде. До Кіри? Ну звісно. Мабуть, за тим і приходив — сказати, що відтепер його вечори належать їй. Так буде правильно. У мене є хлопець, а Чернов має право на особисте життя. Він не повинен розважати мене. Він нічого мені не винен.

Але попри все, хочеться й надалі жити в ілюзії. Мені мало часу, проведеного з ним. Хочеться більше, частіше. Хочеться жити та усміхатися.

Стукіт у двері. Хтось згадав про моє існування? Сестра навряд чи. Я її не бачила. Швидше за все, десь тусить зі своєю компанією. Мама? Щоб знову чимось дорікнути і вкотре наголосити, яка в неї непутяща дочка? Вітчим? Та ні, хіба що кімнати переплутав. Донечка в іншій, двері навпроти. Головне, щоб не Льоша…

Поки думаю, стукіт повторюється.

— Роксі, відчини, будь ласка, — усе ж таки вітчим.

Не хочу, але підводжуся. Так, на автоматі. Потрібно, щоб менше запитань, менше уваги привертати.

Відчиняю.

Гучно ковтаю, втупившись ошелешено в темні очі. Ні, не вітчима, а того, хто стоїть поруч із ним.

— До тебе Діма прийшов займатися, а ти все спиш, — з докором вимовляє вітчим. — Ну все, не заважатиму, — і йде.

Чернов заходить, змусивши мене відступити всередину. Зачиняє двері. Безпомилково в темряві проходить до столу і вмикає світильник. Кидає погляд на зашторене вікно. А потім дивиться на мене. Уважно, довго, мовчки.

— Навіщо прийшов? — знаходжу в собі сили запитати. Голос хрипкий, неживий.

— Тому що я потрібен тобі, Лано, — і крок у мій бік.

— Не потрібен, — крок від нього. — Я вже сама впораюся. Дякую за допомогу.

— Не впораєшся, — ще крок уперед.

— Впораюся, — крок назад. — У тебе з Кірою побачення. Я все розумію, — крок до мене. — Іди до неї, — крок від нього. — Їй потрібніше.

За спиною стіна. Відступати більше немає куди. Чому коліна тремтять? І пальці… Й очі широко розчиняються, коли Чернов за два кроки долає відстань між нами, стискає мою талію, притискається до мене всім тілом. Відвертаюсь, повертаю голову вбік, очі заплющуються, ноги підкошуються, тремчу вже вся. Хапаюся за його плечі, відчуваючи, що починаю сповзати по стіні.

Ні, я не падаю. Підхоплює міцно: однією рукою за поперек, інша опиняється в мене на потилиці — і притискає до себе. Відстань між нами зводиться нанівець. Так неправильно — й так добре. І погано. І я не розумію, що зі мною відбувається. Чому з ним все так… Добре ж.

— Я потрібен тобі, — шепоче біля вуха.

— У мене є хлопець. У тебе дівчина.

— Кіра не моя дівчина.

— Вона думає інакше.

— Це її проблеми. Я їй чітко сказав, що між нами може бути лише дружба.

— Те саме я маю сказати тобі.

— Але ж не кажеш.

— Скажу. Обов’язково скажу, Чернов.

А поки що дозволю собі ще трохи погрітися в його обіймах. Зовсім трішки. Ще кілька хвилин — і потім обов’язково скажу. Не потрібен він мені. Зовсім не потрібен. Жила ж якось до нього? Ось і далі зможу. І взагалі, це він винен, що в мене з Льошею стосунки зіпсувалися. Він мені думки сплутав, у голові сум’яття посіяв.

— Не скажеш, Лано.

— Скажу. У мене є хлопець.

— Він тобі не потрібен.

— Потрібен. Ми одружимось. Він мені підходить.

— Нічорта він тобі не підходить, Лано, — впевнено заявляє. — Тобі вісімнадцять, яке нафіг одруження? Тому що так вирішили батьки? Чи він? Що за маячня? Ти ж не залетіла, щоб спихнути тебе якнайшвидше. І ти його не кохаєш, тоді навіщо, га?

— Я нікого не кохаю, ясно?! — шиплю потривоженою змією. Відштовхую його щосили, і знову між нами відстань у два кроки. Так багато — і водночас так мало. — З Льошею ми змалку разом, він ідеальна партія. Він із мого кола і зможе мене забезпечити.

— Ти впевнена? Не завжди діти багатих батьків вміють правильно скористатися подарованими їм можливостями. І не завжди, як ти кажеш — злидні, йдуть стопами своїх батьків. За десять років я зароблятиму достатньо, щоб забезпечити свою сім’ю абсолютно всім. У мене є чіткий план, і я знаю, що буду робити. А що є в Льоші, крім гонору та бажання залізти до тебе в труси?

Закинувши голову, сміюся. Гучно, злісно, ​​виплескуючи біль.

— А ти, отже, у труси до мене не хочеш залізти, так? — мовчить. Погляд похмурий, навіть ображений. — Я не збираюся чекати десять років, Черниш, поки ти там чогось — може бути! — досягнеш у житті. У мене є все тут і зараз. Тож попустись, хлопчику. З тобою було добре, не заперечую. Але на цьому все. Я пташка не твого польоту. Забирайся!

Дивиться на мене. Обволікає не теплом, а ненавистю. Чи бажанням? Це було грубо, але я не жалкую про свої слова. Так буде краще. Він мені не пара. Пограли — і вистачить.

Крок — а відступати мені немає куди. Ще один — і я в безвиході, між ним і стіною. Впіймавши мої долоні, сплітає мої пальці зі своїми. Піднімає мої руки над головою і притискає до стіни: і мої руки своїми, і мене — собою. Ковзає подихом по моєму обличчю. Не торкається — дражнить, розганяючи биття серця до божевільної швидкості, змушуючи хапати повітря, вдихаючи його запах, лоскочучи шкіру і проганяючи всі думки та сумніви з голови.

— Подобається? — питає ледь чутно.

— Не дуже, — видихаю.

Перехоплює мої руки своєю однієї, а інша ковзає по попереку, ривком притискає мене міцніше, ближче.

— А так? — ледь відчутний дотик губ до моєї щоки.

— Ні.

Підхопивши мене під стегна, підіймає в повітря. Хапаюся за нього ногами й міцніше чіпляюсь за шию руками. Дивлюся на нього трохи здивовано, розгублено.

— А зараз? — питає, пестячи поглядом моє обличчя.

— Жахливо, — пирхаю, насилу проштовхуючи звуки.

— Ти моя, Лано. Хіба не розумієш?

— Ще чого! — відштовхую, вириваюся, він ледве не впускає мене на підлогу, але все ж таки примудряється притримати й не дозволити мені впасти. — Ненормальний! Забирайся!

— Впевнена?

Усміхається. Чорт забирай, він усміхається! Він упевнений у своїй правоті. І я гарна, не можу зіграти, вдати, що мені на нього начхати.