Глава 22

Наступні кілька днів ми граємо свої ролі. Я — зарозуміле стерво, він — жертва моїх шпильок. Не інакше як «Черниш» — якщо пощастить, «злидень», «страховисько», «ліміта» — якщо я не в настрої, «чудик» — коли мені хочеться побешкетувати, «подякуй, що я з тобою сиджу», «честь для тебе допомагати мені» — так, щоб не загордився. Й у відповідь «надто високої про себе думки», «навчити таку тупицю, як ти — справжній виклик», «коза з панськими замашками» й «ненавиджу тебе, погань розфуфирена».

А мене ці ігри веселять. Тому що ввечері, сміючись, ми обговорюємо реакцію однокласників на наші пересварки, займаємося «навчанням тупиці», яка буквально за тиждень примудрилася підтягнути всі предмети, де загрожував ледве не кілок. А потім тікаємо туди, де можна робити те, що хочеться. У вигаданий світ, у наш світ, гуляючи містом там, де нас ніхто не побачить. Тримаючись за руки й усміхаючись, обоє в чорному, тому що так хочеться, адже настрій — чорний.

Льоша кудись зник. Точніше, не зник, звісно, просто постійно чимось зайнятий, щодня називає причини, через які ми не можемо ввечері побачитися, але щоранку приїжджає й підвозить мене до школи. Я лише рада. Мої вечори — вони мої, там свобода, там добре, там Чернов.

— Прийдеш до мене на день народження?

— Прийду.

Вихідні. Вдень із «подругами» влаштовуємо шопінг. Сварки сварками, але «еліта» має триматися разом. Мені начхати, але для легенди це потрібно, щоб Чернова не підставляти. Щоправда, він думає, що я все це замислила з іншої причини. А може й ні. Я не знаю, що він думає. Він не запитував, чому нам потрібно вдавати неприязнь, я не пояснювала.

Вечір — чекаю з нетерпінням, залишивши відчиненим вікно — і знову разом. Знову я в забутті, майже щаслива, майже безтурботна, майже… Усе в моєму житті наполовину. Тільки моя чаша не наполовину повна, а завжди наполовину порожня. Так я бачу світ, і хотілося б навчитися інакше, але не вдається.

І знову понеділок, школа, із Черновим за однією партою. Вчителі хвалять, Чернов пишається собою, я фиркаю, мовляв, і без нього б впоралася. Подруги нічого не розуміють, що за чортівня відбувається й чому він займається зі мною, якщо ми одне одного на дух не переносимо. Через гроші? Щоб позлити мене своєю присутністю? Чи це я з ним сиджу, щоб зручніше було знущатися?

Велика перерва, аншлаг у їдальні, як завжди. І як завжди Льоша підходить, щоб поцілувати мене й запитати, як справи. У звичній манері відповідаю, що все гаразд, банальні фрази, у яких немає жодної краплі душі. Мій погляд, що блукає у спробі не дивитися на Чернова, який сидить, як завжди, в гордій самотності.

Але ні. Сьогодні він не сам. Кіра відокремлюється від звичної компанії — нашої компанії — і прямує до Чернова. Підсідає до нього, розмовляє з ним, обідає з ним за одним столом. Не можу не дивитися, не можу вгамувати злість, що наростає, загрожуючи перерости в справжній вибух. Хочу знати, про що розмовляють. Хочу побачити, як він шле її куди далі. Хочу, щоб спілкувався тільки зі мною, дивився лише на мене.

Але він надто помітний. До нього часто липнуть дівчата, він із ними спілкується, він ввічливий, спокійний, але з жодною немає тієї поглинаючої глибини в погляді, як коли він дивиться на мене. І до жодної я не ревную, крім Кіри, чорт забирай. Мене бісить ця двулика гадюка, яка намагається поруч із ним вдавати з себе цяця-дівчинку. Я не вдаю. Точніше, я вдаю завжди і скрізь, але тільки не поруч із Черновим. З ним я справжня, з усіма своїми недоліками.

Дивно, що він досі терпить мене.

Чернов іде, навіть не поглянувши в мій бік — так треба. Кірка підсідає до нас, явно щоб попліткувати. Шкіриться, ніби тут приховані камери знімають її на обкладинку глянцю. Чекає, хто не витримає першим і запитає.

— Ну, і чого ми сяємо? — першою, як завжди, не витримує Катька.

Кіра млосно зітхає. Опускає очі. А потім дивиться на мене.

— Діма мені зустрічатися запропонував. І на випускний у мене тепер є пара.

І дивиться. Шкіриться самовдоволено, пишається собою і продовжує дивитися на мене. Знищувати мене поглядом, втоптувати в багнюку, розривати душу на частини й посміхатися. Так от вона, яка — усмішка крізь сльози? Чужа усмішка — і мої сльози. Я не плачу, звісно. Моїх сліз ніхто не побачить. Але серце в грудях кидається пораненим птахом, виє від болю, мов залишена вовчиця, і гарчить диким розлюченим звіром.

Ось вона яка, ця усмішка…

Я тримаюся. Сама не розумію, як тримаю себе в руках. Як досі не накинулася на неї з пронизливим вереском розпачу, не видряпала очі, не роздерла обличчя до крові, не перевернула тарілку зі своїм недоїденим салатом на голову, не чиркнула сірником, щоб підпалити її волосся. Мабуть, це тому, що в мене сірників немає, манікюр псувати не хочу, та і вставати, щоб тарілкою вмазати — ліньки.

Ні, певна річ причина не в цьому. Не в ліні й не в манікюрі. Я досі сиджу, не даючи взнаки, що мене якось зачепили її слова, бо не можна. Я сильніша, ніж вони думають. Я завжди найкраща. У всьому, навіть у підлості. Але не зараз. Зараз я лише дивуюся своїй далекоглядності. Мені не потрібен Чернов. Навіть зараз я зможу й далі отримувати хороші оцінки сама. Найняти репетиторів — і все піде, як по маслу.

Кіра вирішила, що Чернов тепер її? Та хай подавиться. Що Чернов? Лише хлопець без копійки за душею й перспектив у цьому житті. Закінчить школу, вступить на бюджет — а він зможе — і працюватиме десь програмістом або менеджером середньої ланки. Кіра пограється й викине. Хоча, яке мені діло? А може, це він пограється й викине її? Тоді я навіть посміюся, зловтішаючись.

— Вітаю, — у мене навіть виходить вичавити із себе вишкір у відповідь. — Хочеш, місцем тобі поруч із ним поступлюся?

Дівчата мовчать, з цікавістю спостерігаючи за сценою, що розгорнулася. Кірка знічується на мить від моєї пропозиції. Що, викусила, подруго? Не вдалося вивести мене на емоції, і не вийде, я не по зубах тобі, Кіро.

— Ні, не варто, — не дуже впевнено відповідає вона. — Я не жадібна. Тобі ж потрібна допомога з навчанням, сиди з Дімою. У нас із ним буде цілий вечір. А може, і не тільки вечір, — вдумливо тягне. Підморгнувши, підіймається. Час повертатися до класу.