Глава 21

Решту дня я уникаю поглядів Чернова. Мені не дає спокою думка про те, що хтось і справді бовкне Льоші, і тоді Чернову дістанеться. Льоша неодноразово лупцював інших хлопців у школі, якщо ті нібито наривалися. Іноді на моє ж прохання…

Потрібно припиняти це спілкування. Посваритися з ним, чи що? Можна навіть розіграти сварку, а вечорами спілкуватися, як зараз. Головне, щоб ніхто не подумав, що я під носом у Льоші кручу інтрижку з Черновим. А подруги мої “найкращі” саме так і вирішили, і з їхньої легкої подачі незабаром так будуть думати всі.

Після останнього уроку згрібаю свої речі в сумку, підводжуся й, жодного слова не сказавши, йду на вихід. Льоша пів години тому написав повідомлення, що справді не зможе мене відвезти. От і чудово. Заходжу спочатку до вбиральні, нікуди не поспішаю. Хочу ще прогулятися та подихати повітрям. Таксі викликати я не збираюся. А коли виходжу надвір, бачу на стоянці Кіру, яка емоційно щось розповідає, чи може доводить Чернову.

Побачивши мене, вона замовкає. Чернов озирається на мене. А я проходжу повз, навіть не поглянувши на них. Іду, намагаючись тримати спину рівно й ходу від стегна. Начхати. Нехай забиває йому мізки. Нехай розповідає, що хоче. Що б вона не сказала, які б гидоти про мене не говорила, це буде якщо не істина, то, принаймні, близько до неї. Тому що я стерво.

А я йтиму вперед, гордо скинувши підборіддя. І дійду до своєї мети.

Мету б ще мати…

Очі щипле, але сліз немає. Так, просто не виспалася, от і відчуття неприємні. Що мені Чернов? Він лише тимчасове. А ось Льоша!.. Вік би його не бачити. Набридли всі. Втомилася. Від одного серце верне, інший мені не пара.

Підходжу до парку, збираючись посидіти тут і трішки посумувати, коли чую позаду кроки. Швидкі, впевнені кроки. Прикриваю очі, усміхаючись крізь непролиті сльози. Доторкаюся до щоки — ні, не плачу. Проводжу по губах — і справді усміхаюся. Чому б це?

Легкий подих вітру — і мене огортає знайомий запах: весна, воля, умиротворення…

— Лано…

Моя рука зісковзує з обличчя й опиняється в теплій долоні. А потім — дотик чужих губ до моїх пальців. На мить завмираю. Приємно. Не хочу розплющувати очі. Уявлю, що це сон. Насправді не можна, не можу дозволити собі таку слабкість. Не при всіх, не на людях. Хтось з однокласників може проходити повз і побачити. Розповісти Льоші…

— Що ти робиш? — розплющую очі, відсмикнувши руку.

— А хіба не зрозуміло? — усміхається беззбройно. Гнів одразу ж ховається в дальній кут під його лагідним і трохи лукавим поглядом.

— Не зрозуміло, — буркочу, відвертаюсь і йду далі.

Годі мріяти. Це до добра не призведе.

Він прилаштовується поруч, підлаштовується під мій неквапливий крок. Спіймавши мою руку, переплітає наші пальці. Здригаюсь. Звідки він знає, що мені це потрібно? Ось як відчуває? Боже, як же мені це потрібно…

— Припини, — грубо, висмикуючи руку.

Більше не намагається доторкнутися. Іде поруч і постійно кидає на мене погляди. Пронизливі до мурашок на шкірі погляди, глибокі до найпотаємніших закутків душі, такі, що обволікають теплом із ніг до голови.

— Чернов, дірку в мені пропалиш, — ціджу крізь зуби.

— Нікого поруч немає, Лано. Заспокойся. Я перевірив, перш ніж наздогнати тебе.

— Невже? — фиркаю. — Після того, як намилувався з Кірою?

Хмикає. Відчуваю, що усміхається, хоч і забороняю собі повертати голову в його бік.

Не витримую.

Повертаю.

Мені потрібна його усмішка. Потрібен його погляд. І його присутність поруч.

Зупиняюся. Він теж. Повертаюсь до нього.

— Правда нікого немає? — запитую. Обертаюся.

— Правда.

Дивлюсь на Чернова. Застигаю поглядом на його губах. Гарна в нього усмішка. Так і вабить доторкнутися. Якщо не губами, то хоча б…

Підіймаю руку й торкаюся пальцями його губ. Ледве відчутно. Хмурюся, відчуваючи незвичайне хвилювання, як по тілу пробігає тремтіння, опускається від горла до живота, а потім до ніг, змушуючи коліна підгинатися.

Ні, я, звісно ж, продовжую твердо стояти на ногах. І тремтіння повертається до пальців, які повторюють контури його губ.

— Ти весь час усміхаєшся. Це такий спосіб боротися із труднощами? — питаю, підводячи погляд до його очей.

— Можна й так сказати.

Робить невеликий крок, скорочуючи відстань між нами. Різко стає важко дихати й серце прискорює ритм. Відриваю пальці від його губ, зізнаючись самій собі, що ще трохи — і на місці пальців можуть опинитися губи. Уявляю, якими будуть його поцілунки. Навряд чи такими ж безбарвними, як поцілунки з Льошою.

— Нам краще менше часу проводити разом. Встановити межі. Не хочу пліток, — ставлю перед фактом.

— Добре, — погоджується легко. Видихаю з полегшенням. Боялася драм та розбірок, але ні. Або йому байдуже, або він надто розумний, щоб сперечатися. — Я ввечері прийду.

— Так. Я буду чекати.

Він іде у свій бік, я у свій. Миттю стає сумно й самотньо. Так порожньо всередині, що вітер на душі завиває.

— Чернов!

— Так? — обертається. Але не йде назад до мене. Так і стоїть на відстані кількох десятків кроків.

До біса гордість! Підходжу до нього. Не хочу кричати на всю околицю.

— Нумо обміняємося номерами, — пропоную. Нервно кусаючи губи, стою й чекаю на його реакцію. Мені ще не доводилося брати номер у хлопця.

Киває. Виймає свій телефон із кишені. Обмінюємося номерами. Начебто все, місія виконана. Потрібно б розійтися по домівках. У всякому разі, я — додому. Куди він — гадки не маю. Але ні, я стою, і він також. Очі в очі, без слів. Ще трохи підживлюся — повторюю собі — і піду. Ще кілька хвилин…

— Я прийду, — каже.

— Я залишу вікно відчиненим, — відповідаю.

Ховає руки в кишені. Окидаю поглядом його плечі. Він виглядає міцним для свого віку. Повертаю погляд до обличчя. І зовнішність у нього справді приваблива. Чомусь одразу не помітила. Напевно, через свої гордощі, через звичку на кожного, хто не має брендового одягу та тачки з водієм, дивитися зверхньо. А він хороший, виявляється.