Глава 20

Від слова «ревнощі» Кіра змінюється в обличчі. Виглядає зляканою, розгубленою, спійманою з повинною. Кілька секунд — і їй вдається опанувати себе.

— Я не ревную. Мені просто тебе шкода, Чернов. Вона пройдеться по тобі танком, а те, що залишиться — викине на смітник, — змахнувши гривою, розвертається і йде. На своє місце, яке тепер позаду мене.

Наша дівчача зграя, яка тріщить по швах за крок до того, щоб розсипатися дрібними уламками, чула, може, і не все, але все зрозуміла. Втім, яка різниця, що вони подумають? Знайду інших подруг, однаково вони не справжні. На відміну від Чернова — відкритого і прямолінійного, щирого й такого світлого, що я і справді почуваюся гнилою всередині поруч з ним.

Він прикриває очі на кілька секунд, видихає, розплющує й повертає голову до мене, обволікаючи теплом та спокоєм. Але я не встигаю насититися цими емоціями, тому що заходить вчитель і починається урок.

Час до великої перерви пролітає швидко. І знову ні слова не сказавши одне одному, ми розходимося в різні боки. Точніше, в один бік — до їдальні, але окремо. Взявши собі салат, сідаю за столик із дівчатами. Льоша зі своїми вже тут. За кілька хвилин заходить Чернов і, набравши їжі, сідає за свій віддалений столик вовка-одинака. А ще за кілька хвилин Льоша помічає мене.

Льоша підводиться зі свого місця й підходить до мене. Опускається поруч зі мною навпочіпки, накриває долонею моє коліно. Дивиться у вічі.

— Кошенятко, ти як? — і питає так ласкаво, з тривогою, що ані послати, ані відштовхнути.

Кіра хмикає, а потім розтуляє рота, не в змозі втриматися, щоб не зробити хоча б маленьку капость.

— Та по ходу краще всіх, — тихо, але так щоб Льоша напевно її почув, пирхає «подруга».

— Може, додому все ж таки відвезти? — запитує Льоша, проігнорувавши шпильку Кіри.

— Та ні, нормально все. Дякую, — відповідаю, у тон йому ігноруючи Кіру. — Мені трохи краще.

Мені набагато краще після безмовного спілкування з Черновим. Краще від його присутності поряд протягом кількох годин. Краще після ночі, проведеної в його компанії. І краще від того, що навіть зараз відчуваю його погляд на собі.

— Мені, швидше за все, доведеться сьогодні затриматися на тренуванні, і після уроків я не зможу відвезти тебе додому, — з жалем каже Льоша. А я намагаюся приховати свою радість і чіпляюся за цю можливість позбутися його нав’язливої ​​присутності хоча б на якийсь час.

— Нічого страшного. Прогуляюся.

— Таксі викличеш, щоб я не хвилювався, — суворо наказує.

Киваю. Погоджуюсь, аби відчепився. Він підіймається, цілує мене в щоку й повертається до своєї компанії, залишивши на мені відбиток свого тиску, нав’язливої ​​аури, і як наслідок — зіпсований настрій. Проводжаю його поглядом, а насправді дивлюся на Чернова, який знаходиться на тій же траєкторії. Так, так краще. Тепер краще. Варто було зустрітися з ним поглядом, і весь тягар із душі зник.

— Даремно ти так, Кіро, — переводжу погляд на Віру, яка це вимовила. Стає цікаво, до чого вона веде. — Те, що тобі подобається Чернов — а це й дурню зрозуміло — не означає, що треба псувати стосунки з подругою. Хлопці приходять та йдуть, а дружба має залишатися на першому місці.

— Мені подобається Чернов як людина! — шипить Кіра, заперечуючи очевидне. І цим ще більше підтверджуючи, що Віра має рацію. — А ця так звана подруга все під себе гребе. Навіщо їй Чернов, якщо має хлопця? Щоб довести, що вона крутіша? Що всі хлопці за нею бігають, варто тільки дупою крутнути й поманити пальцем? Та навіщо така подруга, якщо для неї люди довкола — іграшки.

А ось це вона дарма. Якби таке сказала Тоня — я б мовчки проковтнула, або відбулася жартом. Тоня — тиха і благенька, навіть мухи не скривдить. Чесна. Але вона такого ніколи не скаже.

— Дівчата, та годі вже сперечатися, — бурчить Катюха.

Але я її ігнорую, практично з останнім звуком, що зірвався з її вуст, починаю говорити, плануючи висловити все, що про них думаю.

— А ти така вся правильна, правда? — дивлюсь на Кіру. — Справжня подруга до мозку кісток? Така правильна, що неодноразово до Льоші намагалася підкотити, чудово знаючи, що в нас стосунки. І якщо плітки розпускати про когось із нашої компанії — теж Кіра перша на черзі. Подруга, блін, заздрість із вух пре. Не треба цих гучних слів, — переводжу погляд на Віру. — Ми не подруги й ніколи не були ними. Просто наймажористіші дівчата зібралися в купу, адже ліпше триматися разом, інакше горлянки одна одній перегризли б. Ой, точно, забула, — дивлюся на Тоню, — вибач, ти не мажорка. Але не менш гнила, якщо дозволяєш себе використовувати. Правда, подруго? — знову зосереджую увагу на Кірі. — Зручно, коли поруч є забита заучка, яка просто так дасть списати, виконає замість тебе завдання. Тому що поки вона з такими, як ми, її ніхто чіпати не буде. Крім нас, певна річ.

Дівчата завмерли з відкритими ротами. Дивляться на мене з такими обличчями, наче я зірвала з них маски, а під ними — потворність. Але ж так воно і є. Уся наша компанія — маскарад виродків, які прикидаються особливими. Тільки в чому наша “особливість”? У грошах батьків? Тільки, на жаль, вони не роблять нас людьми, навпаки…

— Приємного апетиту, — кидаю наостанок, підводжуся, забираю свою тарілку і йду до порожнього столика біля вікна.

Льоша вже пішов, і це добре. Інакше б розпитувань не вдалося уникнути. Він і так буде цікавитися, яка кішка пробігла між мною та Кірою. Хочеться побути на самоті. Хоча ні, мені просто хочеться побути якнайдалі від таких, як я: снобів, що народилися з позолоченими ложками в роті. Нахабних, зажерливих, які не поважають ні подібних собі, ні вже тим паче тих, кому пощастило менше.

Чернов їй подобається, а як же! Подобається те, що з нього можна отримати користь і похвалитися новим екзотичним екземпляром у колекції.

— Задоволена? — звучить знайомий голос над головою, чути який я зараз хочу найменше. — Домоглася свого?

— Чого тобі треба, Кіро?