Глава 19

Ранок зустрічаю сонливістю та цілковитим роздратуванням. Додому повернулася під ранок, очевидно, що не виспалася. Намагаюся виправити становище холодною водою та косметикою. Виходить так собі. Якоїсь миті хочеться плюнути на все й піти в школу з мішками під очима, але забороняю собі бути ганчіркою. Я маю виглядати на всі сто, що б не сталося.

Коли згадую про те, що за мною має заїхати Льоша, хочеться різко захворіти. Ну чи прикинутися хворою. Але якщо я це зроблю, мій план підтягнути навчання провалиться з тріском, а Льошу уникати вічно не вдасться. Зітхнувши, виходжу надвір. Снідати вже ніколи, та й бажання особливо немає.

Він уже чекає. Відчиняю дверцята й сідаю в машину, ловлячи себе на думці, що краще б прогулялася пішки. Ловлю на собі пильний погляд, повертаюся до нього.

— Маленька, маєш жахливий вигляд. Ти часом не захворіла?

Ледве не пирскаю істеричним смішком. Гарна заявочка люблячого хлопця. Ні, я розумію, що чесність — це добре, але треба розуміти, що іноді краще збрехати.

— Поїхали вже, — шиплю крізь зуби.

— Гаразд, — невдоволено, але головне, що заводить двигун і рушає з місця.

Лише кілька хвилин потерпіти — і я зможу видихнути до кінця уроків. Не маю сумніву, що додому він теж мене повезе.

Вмикаю радіо, та голосніше, поки Льоша не розпочав якусь безглузду розмову. Він тільки кидає в мій бік незадоволений погляд, але не вимикає музику. Під’їжджаємо до школи — і я з полегшенням видихаю. Намагаюся відчинити дверцята і швидше опинитися на вулиці, але дзуськи.

— Роксі, — гукає Льоша. — Навіть не поцілуєш мене?

Наче я його колись цілувала першою. Обертаюся до нього, тримаючи руку на ручці дверей.

— Мені не добре. Боюся, чи справді не захворіла, — відмовку я вигадала, поки їхали в автомобілі. Сам підказав.

— То може все ж таки краще було залишитися вдома? — і мені чується хвилювання в його голосі.

— Ні, Льош, не так усе погано. Вдома в чотирьох стінах ще гірше буде, — пауза. Придивляється до мене, я дивлюсь у вічі. — Я піду, — кажу, помовчавши достатньо, щоб дозволити йому зібратися з думками, якщо вони є.

— В разі чого набереш. Потрібно буде — відпрошусь і відвезу тебе додому.

— Добре, — і виходжу.

Грюкнувши дверцятами, на секунду прикриваю очі й видихаю. Він позаду, на кілька годин можна розслабитись. А попереду чекає моя маленька ілюзія життя. Хлопець, який змушує усміхатися, навіть коли все фігово. Навіть коли його слова викликають протест, його дії цей протест вгамовують. Той, з ким легко робити те, що хочеться, тому що він не буде прискіпливо оцінювати кожну мою дію, жест, слово й погляд на справжність, щоб знайти слабке місце і вдарити в спину за першої ліпшої нагоди.

Що ближче до класу — то швидше крок. Хочеться якнайшвидше опинитися там, під покровом його заспокійливої аури, що витісняє все негативне, усі думки та турботи. І коли заходжу й одразу натикаюся на його погляд, відчуваю це. Весь світ зникає, усе довкола розчиняється. Мішура… Тільки очі, у глибині яких цілий всесвіт, де хочеться залишитися назавжди. Там добре, спокійно. Там розуміють, хай і не завжди. А якщо не розуміють — не дорікають, заспокоюють, заповнюють порожнечу чимось теплим, лагідним, м’яким.

Ледве вловима усмішка на губах — для мене. Уважний погляд виразних очей із довгими віями теж для мене. І місце поряд — звичайно ж для мене.

Забарилася на вході всього на секунду, насолоджуючись миттю, а здається, що надто довго. Проходжу вглиб класу й сідаю поруч із ним. Повертаюсь обличчям до Чернова, щоб ще раз подивитись у його очі. Так, вони гарні, погляд глибокий, якщо можна так сказати — оксамитовий, який обволікає чимось особливим, теплим.

Ми не говоримо «привіт», адже ми лише кілька годин тому бачилися. Ми не починаємо базікати про дрібниці, адже слова — це і справді не так важливо. Ми просто дивимося одне одному в очі кілька секунд — і цього достатньо, щоб «поділитися новинами». В очах емоції, в очах душа, там усе, що хвилює в цю мить. Він чудово бачить, як мені погано, а я бачу, що мені поруч з ним стає краще. І за кілька секунд — я усміхаюся.

Ну ось, розмова очима вдалася, тепер можна вдати, що ми такі, як усі, а не двоє навіжених, які спілкуються якоюсь своєю недоступною для інших мовою. Чернов киває на зошит, я розгортаю його і швидко повторюю матеріал. Як це не дивно, усе пам’ятаю, усе розумію, наче на підкірці вирізали.

— Запитання?

— Ні, — хитаю головою.

Усміхається.

— Дім, привіт, — підходить Кіра. — Ти не міг би допомогти мені?

— Чим?

Невдоволення всередині розправляє плечі й стає в повен зріст. Поруч із ним пліч-о-пліч — ревнощі виблискують злим поглядом. І незмінна злість тримає напоготові гострий меч, не забувши приховати за пазухою ніж, щоб ударити в спину за зручної нагоди. Я теж так вмію — спідтиха.

— Позайматись сьогодні зі мною після уроків. Я заплачу.

Переводжу на нього погляд і помічаю секундне замішання. Отже, вона йому платить, а в мене гроші не захотів брати? Це чому ж?

— Вибач, Кіро, — усміхається м’яко, лагідно. За цю усмішку багато чого пробачити можна, — я не зможу.

Вона йому платить, але він їй відмовляє на мою користь, хоч зі мною займається безкоштовно. Чому?

— А завтра? — продовжує вона пробивати ґрунт.

— Навряд чи, — так само м’яко, з усмішкою і прямим поглядом.

Кіра зітхає. Уявляю, яка там зараз буря всередині. Вона ж розхвалювала його, Чернов те, Чернов се. А він їй відмовляє. Заради мене. Зловтіха відтісняє й невдоволення, і ревнощі, і злість, стає на п’єдестал і махає всім ручкою, самовдоволено шкірячись.

— Шкода, — видихає Кіра. Декілька секунд мовчить, стоїть і дивиться на нього, у мій бік навіть не повертається, наче я порожнє місце. А потім додає: — Шкода, Дімо, що ти настільки сліпий, що не бачиш далі свого носа, не вмієш дивитися в серцевину, помічаєш лише гарну оболонку. Тільки знаєш, адже оболонка — це лише лушпиння. Зніми її — і виявиться, що всередині бридка гнилизна.