Глава 18

Не знаю, як це виривається з мого рота. Він не мій, ми не зустрічаємось. Це ні теоретично, ні практично неможливо. Але чому б на один вечір не уявити те саме «якби…»? Якби ми зустрілися в іншому всесвіті, якби не було всіх «якби»…

Чомусь думала, що після цих слів Чернов відпустить мою руку, відсахнеться від мене і скаже, що я все брешу, а вона не так його зрозуміла. Що він просто тримає мене за руку, щоб я ненароком не загубилася в натовпі. Або не втекла.

Але натомість він стискає мою долоню ще міцніше. Дивлюся на нього вичікувально, дівчина запитливо, а він загадково усміхається, дивлячись кудись у далечінь.

— Він не призначав мені побачення, — бурчить незнайомка. — Я просто думала, що в тебе немає нікого, — це вже Чернову. — Не гнівайся, — повертається до мене, мабуть, останні й наступні слова, адресуючи мені: — Я не знала, що в Діми є дівчина. Я Кетрін, — бадьоро вимовляє і простягає мені руку.

Дивний жест для дівчини, але гаразд, тисну їй руку у відповідь, якщо вже ділити нам нічого.

— Кетрін? Це ти одна тут така модна, чи у вас усіх заведено міняти імена під іноземний манер? — не стримуюсь від глузування.

— А хіба погано звучить? — дивується зовсім беззлобно.

— Нормально, Кетрін, — зітхаю. — Я взагалі Роксі, скорочено від Роксолана.

— Гарне ім’я, — усміхається. — Гаразд, я побігла, доки від брата втик не отримала.

Ми залишаємось самі. Ну як самі: довкола натовп, але всі розбилися невеликими групками, базікаючи, або мовчки слухаючи фонове награвання на гітарі, а хтось навіть осторонь цілуючись.

— І що це було? — шепіт біля лівого вуха. Так захопилася розгляданням, що навіть не помітила, як він нахилився до мене.

Здригаюсь, розуміючи, що Чернов скоротив відстань між нами до гранично можливого мінімуму. Різко розвертаюся до нього обличчям, мимоволі ще більше скорочуючи відстань і перетинаючи той кордон, що залишився. Один легкий рух, випадкова втрата рівноваги — і ми будемо впритул одне до одного.

Він дивиться на мене й усміхається своєю загадковою усмішкою. Усмішка з категорії «я знаю, про що ти думаєш». А потім, безпомилково спіймавши мою долоню, переплітає пальці й другої руки з моїми. Нахиляється, обпалюючи диханням губи. Заплющую очі, мимоволі відкриваючи рота й чекаючи поцілунку. Подумки шлю всі свої внутрішні протести до біса. Але поцілунку немає. Натомість його дихання ковзає по моїй щоці й зупиняється біля мого вуха.

— Ти сама це сказала, зауваж. Не я, — шепоче й усувається.

— Що сказала?

Широко розплющую очі, розчаровано видихаючи.

— Ходімо, — звучить замість відповіді.

Чернов веде мене за собою. Підіймається на верхню сходинку й сідає прямо на неї, широко розставивши ноги й зовсім не переймаючись тим, наскільки там може бути брудно. Знімає куртку, кладе перед собою.

— Сідай, — вказує кивком на куртку.

Дивлюся на цю картину. Розумію, як це виглядатиме. Усвідомлюю, наскільки близько буду до нього. І відкинувши всі сумніви, повертаюся до нього спиною та опускаюся на імпровізований стілець. Виходить цілий трон, а не стілець. Замість підлокітників — ноги Чернова. Його груди служать замість спинки, на які я охоче відкидаюся.

Комфортно. Затишно. Спокійно. Тепло. Те, що потрібно, щоб забути про все й повірити в казку, де мій хлопець зовсім не сексуально стурбований придурок, а мені не потрібно вдавати й бути сильною, тоді як душу шматують на частини сумніви.

— Зручно? — запитує.

— Терпимо.

Його руки ковзають по моїй талії, обіймаючи.

— А так? — запитує, майже торкаючись моєї щоки своєю.

Я роблю легкий рух головою в бік — у його бік — і притискаюся до його щоки. Тілом пробігає тремтіння, шкіра покривається мурашками. Мені подобається…

— Так добре, — відповідаю пошепки, відчуваючи, як його руки в цю мить трохи міцніше стискають мою талію.

Майже як закохана парочка, майже вдається забутися поруч із ним. І справді так спокійно, затишно. Забираю руки з його колін, повторюючи положення його рук на мені, накриваю їх своїми, мої пальці прослизають між його пальцями. Ось тепер не не просто добре, тепер — ідеально.

Ми сидимо практично не рухаючись. Тільки іноді відчуваю мікрорухи його пальців, навіть швидше мимовільні посмикування, ніж рухи. І час від часу то я несвідомо ковзну своєю щокою по його обличчю, то він по моєму, так і продовжуючи торкатися шкірою. Його рівне дихання діє заспокійливо. Заплющивши очі, я намагаюся почути його серцебиття, і зрештою вловлюю розмірений стукіт.

Боже, чому їх із Льошею не можна поміняти місцями? Чому поряд із Черновим усе здається природним і я почуваюся повноцінною, а з Льошею все здається неправильним? Це все вік, і звідти наростає всередині протест? Чи причина в моєму характері? Чи роблю я помилку? Якщо так, що саме неправильно? Те, що я сиджу зараз із Черновим, насолоджуючись його близькістю? Чи те, що я не можу рішуче стати в позу та розірвати стосунки з Льошею?

Мабуть, мені потрібен час, щоб у всьому розібратися. Чи краще просто пустити все на самоплив? Зараз і справді варто саме так і вчинити: припинити думати, розслабитися й дозволити собі помріяти, відгородитися від усього й пожити моментом. Заплющивши очі, вдихати його запах, забувши про те, що між нами прірва з «але». Щоб із кожним вдихом усе більше грузнути в дивній залежності від Чернова. Але насамперед слід визнати, що ця залежність — реальна.

— Знаєш, я іноді навіть шкодую, що не вмію кохати, — сумно вимовляю, спостерігаючи за закоханою парочкою.

— А ти не вмієш?

— Ні.

Занадто швидко пролітає час у коконі зі спокою. Компанія потроху розходиться, врешті-решт залишаємося тільки ми вдвох — а руйнувати миттєвість немає бажання. Так і сидимо. Усе одно навряд чи хтось помітить мою відсутність вдома. Двері зачинені, вийшла я непомітно. Головне — повернутися до світанку та під покровом темряви потрапити назад.

— Не змерзла?