Глава 16

Я вдихаю глибше, вловивши знайомий запах. Намагаюся розібрати його на складові, відчути кожну нотку, щоб увібрати в себе по крихтах. У результаті розчиняюся в ньому, насолоджуюся дарованим  покоєм, уже навіть не дивуючись своїй реакції — на це не залишилося сил. Мені його запах чимось нагадує весняний ліс, коли все оживає, природа відроджується після довгої сплячки, викликаючи непереборне бажання вдихнути на повні груди й усміхнутися.

Усміхнутися не вдається.

Він боязко торкається моєї руки — я не заперечую. Ковзає пальцями по тильній стороні долоні, переміщується на внутрішню, а потім сплітає свої пальці з моїми. Судомне зітхання стримати не виходить. Ні, я не плачу. І ні, у мене його дотик не викликає внутрішнього протесту — навпаки, мені це, виявляється, потрібно. Просто дивно, як він вгадав, і незрозуміло, чому саме він. А ще питання: навіщо він прийшов? Я маю на увазі справжню причину.

Але про це я подумаю потім, а зараз дозволю собі сховатися від проблем, а йому стати тим, хто допоможе мені це зробити. Я використовую його? Мабуть, так і є. Але не схоже, щоб він був проти. Швидше навпаки, сам дозволяє це зробити, сам пропонує себе як заспокійливе. Закохався? Очевидно, що так. І звичайно ж, у цьому немає нічого дивного. Дивно не це, адже я завжди в центрі уваги. Незрозуміло інше — чому я підпускаю його до себе?

Що в ньому такого особливого, що саме поруч із ним я почуваюся комфортно, спокійно, у безпеці? Він мені не рівня — це факт. У мене є хлопець — він це знає. Більше того, він безумовно чув мою розмову з Льошею. Можливо, не все зрозумів, може, щось додумав сам, але щодо майбутнього весілля Чернов не зрозуміти не міг. Жодних шансів — це очевидно.

То що він робить тут? Сподівається опинитися в потрібний час і в потрібному місці? Спіймати момент і стати тим плечем, на якому я плакатиму, посварившись із Льошою? А потім запропонувати себе як альтернативу краще? Сподіваючись, що я в пориві засмучених почуттів погоджуся?

Але я не плачу. Учора — це був виняток, який більше не повториться. Одна-єдина сльоза, що зірвалася у випадковому пориві. Я не сильна, але я терпляча. Замість сопливої ​​образи я плекаю ненависть, плекаю злість і при зручному випадку вдарю в спину, ні секунди не вагаючись. Той, хто сумнівається, завжди програє. А я програвати не люблю.

Ну то чому ж ти зволікаєш, Чернов? Чому не скажеш, який у мене фіговий хлопець, і що ти б ніколи так не вчинив? Адже це він, той самий шанс. Ти ж заради цього прийшов? Ну так скористайся ним, спробуй скористатися мною, і тебе спіткає найбільше розчарування у твоєму нікчемному житті. Такі, як я, зовсім не м’які ласкаві дівчатка. Ми народжуємося стервами, це в нас у крові, передається в спадок, вбирається з материнським молоком. Інакше просто не вижити.

То чому ж ти мовчиш, Чернов?..

— Бо іноді мовчання дорожче за порожні слова, — чую хрипкий шепіт.

Останнє речення я промовила вголос, втомившись від цієї гнітючої тиші. Лякаючої, страшної тиші, тому що вона, немов пітьма, випускає на волю найпотаємніші, неприйнятні, абсолютно безконтрольні думки.

— Навіщо ти прийшов? — стомлено питаю.

— Тому що я тобі потрібен.

Так спокійно, впевнено звучить його відповідь, що навіть виходить на кілька коротких миттєвостей повірити, що так воно і є. А потім розплющую очі й питаю:

— Щоб допомогти з геометрією?

— Можу не тільки з геометрією, якщо ти хочеш підтягнути й інші предмети, — каже на повному серйозі, без підтексту та натяків.

— Он воно як, — я все ж таки усміхаюся. Слабко, майже з зусиллям, немовби встигла забути за день, як це робиться.

— Сьогодні не хочеш займатися, правильно я розумію?

— Ти все чув?

Заплющує очі. Зітхає.

— Я не хотів підслуховувати. Вибач, — розплющує очі й дивиться так, що всередині все перевертається від глибини цього погляду.

Виявляється, у деяких людей в очах цілий всесвіт, а в інших — так, лушпиння.

— Я займатимусь, — кажу впевнено. Куточок його рота підіймається в ледь помітній усмішці.

— За старання після заняття отримаєш бонус, — підводиться, не відпускаючи моєї руки. Допомагає встати, веде до столу.

— Який бонус? — оживаю.

— Це сюрприз. Тобі сподобається.

— Я люблю сюрпризи. Особливо, якщо вони мені подобаються, — беру підручник, зошит, сідаю на стілець. Він підсуває другий стілець і сідає поруч. Зараз же повертаюся до Чернова й ловлю його пильний погляд. — А з чого така впевненість, що мені сподобається?

— Потім зрозумієш, — усміхається загадково, розпалюючи мій інтерес.

Перші кілька хвилин я постійно думаю про сюрприз, а потім забуваю. Намагаюсь вникати в інформацію, уважно слухати Чернова, щоб заповнити величезні прогалини в знаннях. До кінця заняття я вже не відчуваю себе сліпим кошеням, яке навпомацки вивчає світ у межах коробки, у яку його помістили дбайливі господарі, щоб не загубилося, поки мамця бігає у своїх потребах. Мені набагато легше зрозуміти те, що мені пояснює Чернов, а йому не доводиться повторювати по кілька разів одне й те ж саме, тільки іншими словами, щоб до мене нарешті дійшло.

Якоїсь миті мій вчитель заявляє, що на сьогодні вистачить, а я ніби як тільки у смак увійшла. А потім нагадує про сюрприз, і я відразу погоджуюсь із тим, що більше сьогодні займатися не хочу. Підходить до своєї сумки, кинутої біля вікна, повертається з нею, відсуває стілець і знову сідає, як учора: повернувшись усім тілом до мене і спершись ліктями на ноги. Сумка стоїть біля його ніг.

— Заплющ очі, — вимагає.

Залющую. Навіть не підглядаю. Сюрприз має бути саме таким: чесним. Сумніваюсь, що Чернов здатен на дитячу дурну гидоту, тож віддаюся на його милість.

— Можеш дивитися, — тихо промовляє, що я одразу й роблю.

Переді мною картина. У рамці. Точніше, малюнок. А на малюнку — я. Він закінчив той малюнок із дівчиною на тлі постапа, і тепер я чітко розумію, що не дарма в якийсь момент провела паралель. Він і справді малював мене. Тільки про це ніхто не дізнається, крім нас двох, ніхто не зрозуміє, що дівчина, де на малюнку зображена тільки її спина та довге волосся — це я.