Глава 15

Холодний монотонний голос ніби не належить моїй матері. Вона вивалила на мене інформацію, яку мій мозок відмовляється приймати за правду. Мій батько не такий. Він завжди був лагідним: і зі мною, і з нею.

У молодості… До того, як я з’явилася на світ. А потім виправився. Отже, я не можу цього пам’ятати. Невже той дбайливий, чуйний, уважний чоловік міг підняти руку на свою власну дружину? На жінку, котру кохав?

— У стосунках треба вчитися шукати компроміс, — знову вривається голос матері в мою збентежену свідомість, — не руйнувати, а будувати. А жінка — так і поготів має бути гнучкішою й поступливішою. Але з твоїм характером, Роксі, ніхто б не витримав. Цінуй те, що маєш. Льоша приймає тебе й любить такою, яка ти є, повір, і кращого чоловіка тобі не знайти.

Кращого не знайти…

Як цікаво звучить. Виходить, наче я якась неповноцінна, а Льоша — подарунок долі. Але ні, мене такий стан речей не влаштовує, мамо. Я не страховисько. А Льоша — не ідеал і мрія. Він сексуально стурбоване хамло!

Згадуються слова Віри про те, що він комусь там під спідницю ліз. Подруга теж назвала його хамом. А збоку — воно видніше…

Ні, я не вірю. Не міг мій батько бути таким, як його мені намагаються піднести. Не міг!

— Брешеш! Ти все брешеш!

Зриваюся з місця й біжу до своєї кімнати. І начхати, що там кричить у спину вітчим, перекрикуючи обурення матері. Нічого не має значення, бо мене тут не чують, не розуміють, не сприймають. Їм байдуже, чого я хочу. Вони вже вирішили все замість мене. Не має значення, що я відчуваю…

Біжу, тому що чую кроки позаду. Він біжить за мною. Відчиняю рятівні двері. Але поки намацала в кишені ключ, поки тремтячі пальці потрапили в замкову щілину, поки відчинила двері — він уже наздогнав мене. Зачинити я їх не встигаю.

— Роксі, зажди, — тримає двері й намагається пройти всередину. А я намагаюся його виштовхнути, стискаючи зуби й плекаючи в собі злість, аби не заплакати.

Тихенько відчиняються двері кімнати навпроти. Звідти висовується ніс цікавої Зорьки. Вона дивиться на мене докірливо й хитає головою. І шепоче самими губами: «Будь розумнішою».

Так дивно, що вона єдина в цьому домі, хто мене розуміє зараз і намагається хоч якось підтримати. Та, кого я вважала чи не своїм ворогом, ревнувала та терпіла, бо вибору не було. Аж тут раптом…

— Чого тобі треба? — питаю в Льоші, коли сестра ховається, але двері не прикриває щільно. Щоб підслухати? Через цікавість? Або просто тому, що хвилюється?

Я припиняю цю безглузду боротьбу. Мені з ним не впоратися, і якщо він захоче, усе одно увійде. Користуючись нагодою, Льоша одразу опускає долоні на мою талію і, підштовхнувши мене всередину, заходить сам. Вмикає світло. Зачиняє двері.

— Солодка моя, твоя мама має рацію. Я каюсь, що так вчинив, і більше подібного не повториться. І твій вітчим теж каже правильні речі. Навіщо тягнути? Одружимося після випускного, а якщо тобі так хочеться здобути вищу освіту — я не буду проти.

Притискає мене до себе, а я впираюсь долонями в його груди. Намагається поцілувати — я відвертаюсь. Але Льоші начхати на моє очевидне небажання приймати його ласки: він покриває поцілунками мою шию, якщо вже губи вислизнули від нього, притискаючи мене до себе ще міцніше.

— Льош, припини.

— Кицька моя солодка, — шепоче, наче й не чує мене, і продовжує цілувати хаотично.

Ненавиджу ці його зменшувально-пестливі звернення. І слиняві поцілунки.

— Льоша, я не збираюся після школи виходити заміж.

О, ця фраза його трохи протвережує, і я зараз же вислизаю з рук Льоші.

— А що тоді? Поживемо спершу так? Спробуємо, що та як? — хтивий вишкір не залишає сумнівів, про що саме йдеться.

— Ні. Я тобі вже сказала, що тільки після весілля, — вимовляю обережно, спостерігаючи за його реакцією.

Декілька секунд він дивиться на мене з легким подивом. А потім на його обличчі відбивається розуміння. У всякому разі, так мені здалося, тому що вираз став злим.

— Тобто ти хочеш сказати, що даси мені за п’ять років? — скидає брови, повільно наближається до мене, з кожним словом скорочуючи відстань між нами.

І в цю мить я згадую слова сестри про те, що варто бути розумнішою. Її правда, на всі сто відсотків.

Він стоїть майже впритул до мене, але я не піддаюсь, не прогинаюсь, не відступаю. Поволі ковзаючи пальчиком по його грудях згори вниз, вимовляю:

— А хіба ти не готовий почекати, хай навіть і п’ять років? — стежу за рухом свого пальця, а потім підводжу очі, щоб побачити його реакцію. — Ти ж постійно кажеш, що кохаєш мене.

На його обличчі відбивається весь спектр емоцій, на які здатна людина, коли чогось не розуміє, але відчайдушно намагається збагнути, де ж підступ.

— То це перевірка! — радісно видає результат натужного розумового процесу і згортає мене в обіймах. — Кицька моя сувора. Крижана недоторка кохана. Адже ти так жодного разу й не сказала, що кохаєш мене, а я й не ображаюся. Як же мене заводить ця твоя неприступність!

Я здивовано плескаю віями від цього словесного проносу, навіть не в змозі відштовхнути його. Так і стою, дозволяючи тискати себе. Тільки пересмикує від кожного вимовленого «ласкового» слова, які звучать тепер у моїй голові, наче на повторі.

— Льош, відпусти мене.

— Не можу, моя вередлива цукерка.

— Льоша. Та годі вже!

Усе ж таки викручуюсь із його рук. Дивиться спочатку розгублено, а потім знову шкіриться.

— А-а, я зрозумів! У тебе ж ці дні. Гаразд, тоді пробачаю тобі всю цю вередливість. Як там твоя мама сказала: треба вчитися йти на поступки. Ось, бачиш — я вчуся. Відпочивай. Завтра вранці заїду за тобою, — я розслабляюся, радіючи, що він нарешті відчепився від мене. А Льоша, скориставшись цим, ловить момент і все ж таки примудряється зловити мене в обійми й поцілувати в губи.

Задоволений собою, він виходить, і лише тоді я полегшено видихаю. Але не минає і хвилини, як здригаюся від тихого стуку у двері. Не хочу нікого бачити. Не хочу слухати нотації матері й тим паче вітчима.