Глава 14

— Як справи в школі? Як геометрія? — питає вітчим.

Уся «сім’я» зібралася. Льоша по ліву руку від мене, праворуч Зорька, а навпроти сидять мама та вітчим. Їжа з ресторану — подарунок вітчима мамі та її давня мрія, що збулася років зо три тому. Я не про їжу, звісно, а про ресторан. Хоча… Тут ніби все й одразу.

— Чудово. Тамара Андріївна мене сьогодні похвалила.

Вітчим дивиться на мене пильно. Не так, щоб не вірить зовсім, але трохи сумнівається.

— Подзвони їй сам. Не віриш — подзвони. А то ж цікаво виходить, якщо наскаржитися — вона негайно телефонує, а як похвалити — нафіг треба, — обурююся цілком обґрунтовано.

— Роксі! Стеж за язиком, — затикає мені рота мама.

Вітчим нічого не каже. Відсунувши тарілку, підводиться з-за столу, бере телефон, залишений на тумбочці, і, ясна річ, дзвонить училці. А я саме цього й домагалася. Якщо він думає, що на понт його брала — доведеться «татусю» розчаруватися.

— Тамара Андріївна? Вибачте, що турбую, це… Так-так, це я… Ні, що ви! Мене ось Роксолана слізно запевняє, що з геометрією в неї все чудово, і ви її похвалили, — і дивиться на мене, тримаючи поглядом під прицілом.

Вітчим мовчить, слухаючи Тамару Андріївну. Мовчить довго, і в міру того, як вливає йому у вуха потік інформації моя училка з геометрії, вираз його обличчя змінюється, маска скептика зісковзує, і залишається тільки нічим не прикрите здивування.

— І справді дуже хвалить, — поклавши слухавку, буркоче вітчим таким тоном, ніби йому щойно довелося визнати своє фіаско в суперечці зі ставкою на серйозне бабло.

Він повертається за стіл, сідає і спрямовує на мене вельми зацікавлений погляд, від якого всередині відразу зароджується погане передчуття. І, витримавши доволі довгу паузу, щоб я встигла неабияк накрутити себе, питає, звузивши очі:

— А хто такий Чернов?

Я чекала на це питання. Тамара Андріївна не могла хоча б мимохіть не похвалити Черниша. Улюбленець усе ж таки.

— Мій однокласник, — відповідаю рівним тоном, спокійно витримавши погляд вітчима. — Допоміг мені підтягнути прогалини.

— Похвально, Роксі, похвально. Тобто ти найняла однокласника як репетитора, хоча від запропонованих мною професорів і докторів наук наполегливо відмовлялася?

— Як бачиш, результат того вартий. Твої репетитори пояснюють надто заумними фразами, і я їх не розумію. Чернов пояснює доступно.

— Сперечатися не буду. Тоді найми його на постійній основі, нехай приходить до тебе й займається, якщо вже…

— Ні!

Здригаюсь. Повертаюся до Льоші. Обличчя перекосило від злості, ледве піна з рота не летить. Треба ж, ревнивий, виявляється.

— Чому так? — спокійно цікавиться вітчим.

— Та тому, що бреше вона. Сама мені зізналася, що тест, цей… замість неї зробив, а сьогодні підказував.

Сволота!

На кілька секунд гублюся, тільки хапаю ротом повітря, намагаючись підібрати потрібні слова. Але, на жаль, вдається тільки промимрити:

— Але відповідала я сама, і Тамара Андріївна задоволена результатом.

Вітчим зітхає. Мама дивиться з явним розчаруванням. Сестра вдає, що вона взагалі частина інтер’єру. А Льоша свердлить мене поглядом.

— Отже так, Роксолано, — починає вітчим, і мені зовсім не подобається його тон. — Я не бачу сенсу тобі вчитися далі. Я намагався тебе напоумити, але ти сама зробила свій вибір. Після випускного зіграємо ваше весілля. Не бачу сенсу відтягувати нібито під приводом, що ти хочеш здобути освіту й досягнути чогось у житті.

— Але… — повертаю голову праворуч, дивлюся на принишклу сестру. І рішуче заявляю: — Я не вийду за нього заміж.

— Це ще що за новини?! — гнівається мама.

— Поясню. Але не в присутності сестри.

Вітчим киває, щоб Зорька вийшла.

— Але я ще не поїла!

— В такому разі забирай тарілку та йди до своєї кімнати, — шипить крізь зуби. Ніколи не бачила, щоб він у такому тоні спілкувався з коханою донечкою.

— Гаразд! Наїлася вже, — пирхає і вилітає з-за столу. Виходить, не забувши демонстративно гучно грюкнути дверима. Без тарілки, ясна річ.

— Ну і? — вітчим відкидається на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Дивиться на мене уважно, чекаючи пояснень.

Льоша мовчить, але я відчуваю на собі його погляд — попереджувальний, злий погляд.

— Я не вийду за нього заміж, тому що вчора він намагався мене задушити, а потім запропонував зайнятися сексом. Коли я відмовилася, від Льоші надійшла пропозиція допомогти йому зняти напругу в інший спосіб. Як ви вважаєте, це нормальна поведінка для того, хто збирається стати моїм чоловіком?

Льоша мовчить, тільки дихає розлюченим драконом. Вітчим взагалі, здається, у повному здивуванні. Першою цю напружену тишу порушує мама найбезглуздішим питанням, яке тільки-но могло виникнути в її голові в подібній ситуації:

— А ви хіба ще не…

І всі розуміють, про що вона, хоча мама й не наважилася озвучити це вголос.

— Уявляєш?! Ні! Хоча Льоші дуже кортить, просто свербить в одному місці! А я не хочу! Мені сімнадцять! — кричу, не стримуючись ні краплі.

— За одинадцять днів буде вісімнадцять, — відрізає Льоша.

— І навіть тоді я не дам тобі! Зрозумів?! — схоплююсь зі стільця, не в змозі всидіти на місці, мріючи втекти звідси, зачинитись у своїй кімнаті й не бачити нікого з них.

— Сядь! — гаркає вітчим, і на ватяних ногах я опускаюся. Занадто швидко видихнулася. Занадто складно протистояти трьом одразу.

Я така слабка…

— Роксі… — зітхає мама. — Ти правильно все робиш, доню, але не зовсім. Зрозумій, що в чоловіків у його віці є деякі потреби. Тим паче, коли така вродлива дівчина поруч, і ця дівчина має стати його дружиною. Адже він тобі не одноразовий… кхм… пропонує. Ти правильно робиш, що відстоюєш свої принципи, але й ображатись на Льошу в тебе теж немає причин. Було б погано, якби ти не викликала в нього чоловічого інтересу. Він тебе кохає.

О як завернула. Усі мають рацію, усі щасливі, і вона — людина миру.