Глава 13

Договорити нам не вдається. Заходять однокласники, починається урок, потім наступний, і знову по колу, доки не звучить останній дзвінок, і я змушена йти на вулицю, щоб зустрітися там із Льошою. Я боюся залишатися з ним наодинці. Я краще пішки, ніж у замкнутому просторі з оскаженілим від гормонів хлопцем.

Так і збираюся вчинити: спробувати прошмигнути раніше за нього й піти пішки обхідними дорогами. Але, на жаль, — Льоша вже чекає на мене. Щойно я виходжу надвір, з голлівудською усмішкою йде мені назустріч. Й ось що мені сказати? При всіх на заздрість ворогам драму влаштовувати немає жодного бажання. Тож змушена йти за ним.

Опинившись в автомобілі, кидаю погляд на шкільне подвір’я, безпомилково знаходячи Чернова серед потоку школярів. Стоїть і дивиться на мене й не зрозуміти, про що зараз думає. Образився? Чи розізлився? Якщо я йому подобаюся, то звісно що так. Й образився, і розізлився. Але ж я йому нічого не обіцяла, і зустрічатися з ним точно не планую.

Швидше за все, він більше не прийде до мене. Ну й нехай, сама впораюся. Головне, що він показав мені, що я можу. А далі справа за малим: найняти тямущих репетиторів і взятися за голову. Назло всім показати, що я не напхана грошима й загорнута в дорогі шматки ляльки, а здатна на щось більше й можу сама впоратися.

— Якого біса він витріщається?

Прикриваю очі на секунду, скидаючи ману. І з глибоким жалем розумію, що варто було розірвати цей невидимий зв’язок, як впевненість у своїх силах відразу випарувалася. Виявляється, вона ще така хитка, нестабільна, залежна від його впевненості в мені.

А я навіть номер його не взяла.

Мені б ще трохи часу, трішки поспілкуватися з ним. Або навіть просто ловити на собі його погляд — і я точно зможу розірвати кокон і перетворитися на метелика, гарного не лише зовні, а й усередині. Мені б знову навчитися відчувати…

— Поїхали, — розплющивши очі, дивлюся перед собою.

— Він чіпляється до тебе? — заводить двигун і зривається з місця. — Задрот цей? — кидає на мене погляд, вирулює зі стоянки.

— Ні.

— Ти казала, що він тобі там із чимось допомогти обіцяв.

Виїхавши на дорогу, Льоша набирає швидкість. Я згадую про ремені безпеки і відразу пристібаюся. Льоша завжди сміється з цієї звички, а я в таких питаннях педантична.

— Обіцяв.

— І що, допоміг?

Не подобаються мені всі ці запитання.

— Так, учора тест замість мене зробив, сьогодні підказував.

— А я тобі казав, щоб не бачив тебе поруч із ним? — знову погляд у мій бік.

Не витримую. Терпіння вибухає, як мильна бульбашка.

— А нічого, що ми в одному класі вчимося? — дивлячись на нього впритул, ціжу зі злістю. — Може, мені й до школи не ходити, бо тебе переклинило? Тебе ж не зупиняє, що я чогось не хочу. Ти робиш те, що хочеш сам.

— Він тобі подобається? — з явною огидою питає, на щастя, повернувши увагу на дорогу.

— Ні, — шиплю.

Мовчить. Шестерні крутяться, загроза, що надходить від нього, стає майже фізично відчутною. А мені б лише встигнути вискочити з автівки в разі чого, та хай навіть на ходу, аби уникнути повторення вчорашнього.

Але він мовчить. Свої думки тримає при собі. Навіть швидкість скидає, і ми безпечно доїжджаємо. Щойно він паркується біля двору й зупиняється, я відчиняю двері, кинувши на прощання «дякую», і виходжу. Але Льоша теж виходить і йде слідом за мною. Та й нехай. Якщо йому подобається вечеряти з моїми батьками, то це його особиста справа. Жаль тільки, що в такому разі я знову без вечері залишуся.

Я прямую прямо до своєї кімнати. Ігнорую кроки позаду. Побачивши нас, Зорька відразу зашуганим звірком ховається в своїй кімнаті. Дістаю ключ, відчиняю кімнату, заходжу, але двері зачинити я не можу, тому що на порозі Льоша.

— Кися, ну годі дутися, справді, — робить обличчя жертви своєї дівчини-стерви, яка тільки й шукає привід, щоб попсувати йому нерви.

Прикриваю очі й видихаю, щоб не спалахнути у відповідь на його дратівливі пестливі звернення. І справді стерво. До мене ласкаво — а мене це дратує.

Прикриваю двері, щоб не травмувати молодшу ще більше нашими розмовами. Це ж яке в малої розчарування буде, якщо вона дізнається, який об’єкт її обожнювання насправді негідник.

— Льоша, відчепись від мене. Намагатися придушити мене — це не Віткині цицьки на предмет силікону тискати. Я не дуюсь. Я просто не хочу тебе більше бачити.

Мовчить. Закипає, але мовчить. Хвилини дві щонайменше дивиться мовчки, збираючись із думками.

— Я приїду за кілька годин, якраз батьки твої вже будуть вдома. Тоді й поговоримо. І не смій більше замикатися від мене в кімнаті. Я знаю, у кого є запасний ключ, — і після цього він іде.

Запасний ключ? Виходить, мама зробила дублікат. Ну ні. Це мій особистий простір. І я негайно подбаю про те, щоб він таким і залишався. Я відразу знаходжу службу, яка займається встановленням замків. За щедру плату прошу виконати роботу негайно та максимально швидко. А за півтори години на дверях моєї кімнати стоїть новенький замок, ключі від якого є тільки в мене.

І навіть ніхто не побачив мого нововведення.

Крім однієї дрібної гадюки.

— Хоч слово комусь скажеш — власноруч придушу, — кажу дрібній, перехопивши її дорогою з кімнати на кухню.

Плескає віями. І погляд такий невинно-зляканий.

— Я не стукачка, — ображено вимовляє.

Якби ж не стукачка. Тільки й шукає привід, щоб було що донести на мене. Але зараз… щось у її погляді таке, ніби не бреше. Не про те, що вона не стукачка, звичайно, а що про це вона мовчатиме.

— Слухай! — гукає мене, коли я відвертаюся, маючи намір зачинитися у своїй кімнаті. — Стривай.

Повертаюсь до неї обличчям. Дивлюся на малу й не впізнаю її. В очах співчуття бачу, чи що. Або я солодкого переїла сьогодні, і світ здається добрішим.

Мнеться, не наважуючись сказати щось, що явно вважає важливим, але не призначеним для моїх вух. За Льошею в туалеті підгледіла й розчарувалася? Чи знайшла новий об’єкт для своїх фантазій?