Глава 12

— Готова до уроку? — несподівано змінює тему. — Морально, я маю на увазі. Так-то знаю, що готова.

— Так, — усміхаюся. — І… дякую, — вимовляю із затримкою.

Ні, мені не складно подякувати йому. Просто я роблю це так рідко, що, здається, забула, як це слово вимовляти. Не тому, що я тварюка невдячна, а від того, що немає кому й за що дякувати.

— Треба ж. Роксолана Бондар знає такі слова.

І начебто зачіпає шпилькою, а при цьому так відкрито усміхається, що навіть не прикро анітрохи.

— Знаю, Черниш, — з такою ж невинною усмішкою відважую знущання у відповідь.

Хитає головою, сміється, мовляв, невиправна.

— Якщо хочеш, сідай зі мною.

— А як же Кіра? — зображую щире здивування.

— Ніяк. Її місце не поруч зі мною.

— А чиє місце поруч із тобою? — цікавлюся. Ми говоримо про одне, але обоє думаємо зовсім про інше.

— Це мені вирішувати. Сьогодні воно твоє.

— А завтра?

— Треба подумати.

— І довго думати зібрався?

— Вже.

— І?

— А ти хочеш?

— Треба подумати, — відповідаю його ж словами, ледве стримуючи усмішку.

— І довго думати зібралася?

— Вже.

— І?

— Хочу, — відповідаю, уже відверто усміхаючись.

— Тоді і завтра твоє, — усміхається у відповідь. — Катя не образиться?

— Це її проблеми.

— Ти жорстока.

— Ти маєш рацію. І мене це цілком влаштовує.

Ми разом ідемо до школи. Мовчимо. Тиша комфортна, не виникає бажання заповнити її порожньою балаканиною. Краєм думки згадую про Льошу. Хоч ще й зарано і в такий час ймовірність того, що нас хтось побачить разом дуже маленька, але вона все ж таки є.

От і думаю, що буде, якщо хтось доповість Льоші про те, що бачили мене з Черновим? Тільки після його слів, щоб він не бачив мене поруч із Черновим, а ще його вчорашньої поведінки — начхати. Я вільна людина та роблю, що хочу. Я йому не зраджую, тож Льоші пред’явити мені нічого.

Разом заходимо в клас, сідаємо, я розгортаю зошит і нарешті починаю повторювати. Розумію, що в мене починають виникати питання, озвучую їх, Чернов терпляче пояснює все. Навіть може здатися, що йому подобається ділитися своїми знаннями.

— Знаєш, я теж не завжди був розумником, — робить ліричний відступ. — Просто одного разу зрозумів, що моє майбутнє в моїх руках. Якщо я хочу чогось досягти в цьому житті, знадобиться не тільки бажання й завзятість, а ще й тут щось має бути, — стукає пальцем по своїй скроні.

— Хочеш сказати, що вчитися ніколи не пізно? — усміхаюся, відчуваючи, як упевненість у своїй безнадійності стає настільки хиткою, що достатньо одного потужного пориву вітру — і її знесе геть.

— Цілком вірно, — киває і продовжує вливати знання в мою (виявляється!) зголоднілу за корисною інформацією голову.

Я захоплююся настільки, що повертаюся в реальність тільки коли чую дзвінок. Підводжу голову і з подивом виявляю, що всі вже на своїх місцях, а я не помітила ні Катю, ні Кіру, ні решту своїх подруг. Та взагалі нікого не помітила, навіть учительку, яка уважно за мною спостерігає.

— Ну що, Бондарь, готова? — питає училка, спіймавши мій розгублений погляд.

Я ж переводжу свій погляд на Чернова. Дивлюсь у його очі, зчитую там впевненість, якої вистачить на двох, і відповідаю:

— Так, Тамаро Андріївно. Я готова.

— Тоді до дошки.

Допит — бо інакше це не назвеш — триває щонайменше хвилин двадцять. Вона ганяє мене по всьому матеріалу, десь я відповідаю впевнено, подекуди тільки знизую плечима, іноді доводиться напружитися й подумати, перш ніж зобразити те, що від мене вимагається, на дошці. Але загалом Тамара Андріївна залишається задоволеною, хвалить мене, хвалить Чернова, не забуває відчитати мене за те, що така світла голова, а я дурницями займалася. І відпускає на своє (нове) місце, так і не озвучивши оцінку, але явно не нижче середньої, судячи з її задоволеного обличчя.

Сідаю. Дивлюсь на Чернова. Він на мене. Усміхаюся, сяю, як новорічна ялинка, він ледь помітно усміхається у відповідь. Він вірив у мене, і я змогла.

Наступна перерва пролітає надто швидко, бо за цей час Чернов намагається пояснити мені мої помилки та пробігтися новим матеріалом, але, певна річ, не встигає. Мабуть, сьогодні віконце доведеться залишити відчиненим і чекати на нього в гості. Мене охопив якийсь азарт, а на що я справді здатна? Потяг до знань, що раптово наринув, викликає подив і захоплення, і все це впереміш із питанням: а це справді я? Чи мене підмінили?

Після дзвінка, який оголосив велику перерву, не змовляючись розходимося, ніби взагалі одне одного не знаємо. Я, усміхаючись як ніде нічого, приєднуюсь до подруг. Ігнорую незадоволені погляди Кіри, пропускаю повз вуха питання Каті, не звертаю увагу на шпильки Віри, не помічаю повні цікавості погляди Тоні.

Дивлюсь крізь них, не чую й не бачу, то опускаючи погляд у тарілку, то даруючи його хлопцю за дальнім столиком біля стіни. Він ледве помітно усміхається, я ж частіше ловлю себе на зневажливій посмішці. Не через нього, а через цікавих подруг, які дратують мене все більше. Я їм нічого не скажу. Не тому, що хвилююся, що кожне моє слово — прикрашене й перекручене — швидше за радіо розлетиться школою. Просто не хочу.

Не хочу ні з ким ділитися тим, що стосується лише мене та Чернова. Те, як ми вчора провели вечір, і те, свідком чого він мимоволі став. І як він потім вчинив. Це все лише між нами. Таємниця, не призначена для сторонніх вух. І наші переглядини зараз — впевнена, дівчата помічають — але їм не зрозуміти. Це теж тільки між нами, між мною та Черновим.

— Привіт, солоденька.

Здригаюсь від голосу та дотику до своєї щоки. Льоша підкрадається непомітно й цілує мене в щоку. Так несподівано й непомітно, що я не встигаю приховати свою реакцію. Тоня зауважує, але це не біда. Вона не балакуча і знає, коли варто тримати язик за зубами. А ось те, що моя реакція не залишилася непоміченою для Кіри — погано. Тому що я теж встигла помітити, як у цю мить злісно спалахнули її очі.