Глава 11

Прокидаюся від того, що мені холодно. Усе ж таки майже літо на дворі, мерзнути якось не по сезону. Повертаюся на бік і стискаюсь у позу ембріона. Укриваюся ковдрою по саму маківку. А потім згадую, що я заснула в обіймах Чернова і розплющую очі. Підводжусь — а його немає. Ноут на столі, вікно прикрите, а я сама у своїй кімнаті.

Начебто навіть смуток накриває. А ще кумедно стає. Я вперше спала з чоловіком в одному ліжку, і ним виявився навіть не мій хлопець, а той, кого я й у страшному сні не могла уявити поряд із собою. І тим паче не подумала б, що так спокійно вирлюсь поруч із ним і сама до нього притулюся у пошуках тепла.

Тільки на відміну від мого хлопця, він не чіплявся до мене, не кидав брудних натяків, не дозволив собі нічого зайвого. Впевнена, якби в моїй спальні залишився ночувати Льоша, дівчинкою я не прокинулася б. Ну ні, навіщо псувати такий чудовий ранок спогадами про нього? А, ну так, я ж обіцяла собі подумати про це сьогодні. Чи ні? Думка звучала так: подумаю це завтра.

Хвилин за десять я розумію, що вже не засну. Ну й добре. Почуваюся бадьорою і відпочилою, тож використовую зайвий час, щоб повторити вивчений учора матеріал із геометрії.

Зібравшись до школи, розумію, що часу в мене достатньо, щоб прогулятися пішки й навіть посидіти в парку. Саме це я й роблю: гуляю, насолоджуюся красою навколишнього світу й дивуюся, звідки ж настрій такий неймовірно гарний? Мене вчора власний хлопець придушити намагався, а я радію. Не з цього приводу, звісно, ​​а всупереч йому.

На півдорозі звертаю до парку. Там затишно і в такий час людей зазвичай нуль цілих нуль десятих. Але коли я бачу потилицю з чорними пасмами, що стирчать у хаотичному безладді на перший погляд, я не стільки дивуюсь, як радію. Не очікувала його побачити раніше ніж почнуться уроки, а тут такий збіг. І не очікувала, що відчую такі соковиті емоції, побачивши його.

— Привіт, — вітаюся першою, хоч розумію, що він помітив мене. Усміхається, але вдає, що повністю зосереджений на своєму альбомі.

Може йому хороший скетчбук подарувати, щоб було зручніше малювати? Тут і листів порожніх практично не залишилося.

Зазирнувши до альбому, знову дивуюсь його таланту. Картина мені незнайома, мабуть, це плід його уяви. На малюнку зображено дівчину на тлі постапа. Чернов намалював її зі спини, довге волосся майорить на вітрі. Вона сидить на краю скелі й дивиться, як світ перед нею руйнується. Дуже гарно й так глибоко.

Чомусь уявляю себе на її місці, адже світ навколо мене теж руйнується, мій звичний світ, а я сиджу й нічого не роблю. Просто дивлюся на свій особистий постап.

— Привіт, — він нарешті відривається від свого творіння й підводить на мене погляд. — Не спиться?

— Нє-а. Тобі, я так розумію, теж?

— Ага.

Сідаю поруч. Він продовжує малювати, а я раптом розумію, що, швидше за все, від мене він одразу прийшов сюди. Отже, спав він щонайбільше години три-чотири, а ще навряд чи снідав на відміну від мене.

— Каву будеш?

— Буду, — відповідає і виймає з кишені кілька купюр.

Звичайно, для мене не проблема пригостити його кавою та сніданком, але щось мені підказує, що він не візьме. Не за мої гроші. Точніше, навіть не мої, а гроші мого вітчима.

Іду до міні-кав’ярні на виході із парку. На щастя, в таку ранню пору вона вже відкрита. Беру дві кави, по одному тістечку, хоча грошей Чернова вистачило б тільки на каву, і повертаюся назад.

Простягаю йому стаканчик і тістечко, а він дивиться на мене таким поглядом, що хочеться провалитися на місці. Але і я не поступаюсь, невинно плескаю віями і знизую плечем.

— Ти мене пригостив кавою, — киваю на свою склянку, — а я тебе тістечком. Усе по чесному.

Мовчить. Вирішує, наскільки рівноцінним є обмін. І все ж таки приймає частування.

Впоравшись із кавою та тістечками, він знову застигає над картиною, а я дивлюся на нього. Так цікаво спостерігати, коли він задумливий і зосереджений. Навіть відволікати не виникає бажання, просто стежити за чарами, які відбуваються саме в цю мить. Тільки чаклунство відбувається на папері, а я витріщаюся на творця цієї сумної краси.

Але мій пильний погляд усе ж таки привертає його увагу. Він на кілька секунд завмирає над папером, а потім здіймає голову. Примружені очі уважно мене вивчають у повній тиші. Чомусь стає важко дихати. Навіть трохи ніяково себе почуваю, але я все одно не відводжу погляду. На додаток до незручності і природної потреби сховатися, мені це подобається.

— Подобається?

А я, ні секунди не вагаючись, киваю. Коваю. Він запитує про картину, певна річ, і зрозуміло, що вона викликає трепет всередині. Але моя відповідь була на запитання, яке я сама собі вигадала. Я зненацька ловлю себе на думці, що мені подобається те, що я бачу перед собою. А перед собою я бачу Чернова.

Дівчата мають рацію, він симпатичний. Якось інакше, незвично, не так як красунчик-блондин Льоша, який має стати моїм чоловіком. Льоша одразу впадає у вічі, а Чернов — спочатку відштовхує, лякає своїм похмурим амплуа. Але якщо придивитися, бачиш його під іншим кутом і починаєш помічати, що він набагато привабливіший, ніж може здатися на перший погляд.

— Скажи, а попередній малюнок, який Луїса Ройо — там намальована я?

Ось так просто і прямо питаю, дивлячись у вічі. Мені це здається важливим. Має бути важливим. Адже з якоїсь причини він малював дівчину, віддалено схожу на мене, а вийшла чи не один в один.

Чернов перегортає кілька аркушів, поки я стежу за його обличчям, намагаючись вловити емоції, і повертає альбом до мене.

— Ось цей? — кинувши погляд у альбом, киваю. — Так.

Здивовано здіймаю брови. Я була впевнена, що він заперечуватиме, і мені доведеться гуглити вихідник, щоб довести свою правоту. А він погодився.

— І як давно? — питаю перше, що спадає на думку. І розумію, чому мене цікавить саме це питання. Я хочу знати, коли він помітив мене. А потім запитаю, чому.