Глава 10

— Льоша, йди, — мій голос чомусь звучить хрипко, а погляд так і прикутий до темних очей Чернова. Немов у вир із головою потрапила і вибратися звідти несила.

І не хочу. Мені спокійно зараз, поки Льоша там, за дверима, а я тут, у безпеці. І не сама. Коли поруч хтось є й дивиться так відкрито, легше бути сміливою. Чомусь здається, що якщо раптом що — він не дасть мене скривдити. Дивне відчуття, ми ледве знайомі, а за дверима мій хлопець. Адже навпаки, я з Льошою повинна почуватися в безпеці. І почувалася. Але відтепер — ні.

— Роксі, кицька моя, нам треба поговорити. Ну відчини. Годі ховатися.

Від його «кицька моя» мене пересмикує, а Чернов морщиться, вигнувши запитально одну брову, типу «він це серйозно? І тобі це подобається?» Я б запитала, чи він подумав саме про це, і навіть відповіла б йому, що мені зовсім не подобаються подібні звернення, але навіщо? Здається, і так все зрозуміло. Іноді міміка красномовніша за будь-які слова.

— Я не хочу зараз розмовляти. Мені треба робити уроки, — мій голос стає впевненішим, жорсткішим.

Але він однаково не йде. Мовчить із хвилину, може, дві, а потім продовжує тиснути бронелобим натиском.

— Кішечко моя, я розумію, що налажав. Але я не хотів тебе образити. Годі дутися… — я мовчу, а він ніяк не вгамується. — Я ж справді тебе хочу й тільки тебе, а ти все ламаєшся, не даєш…

— Льоша! У мене шістнадцятирічна сестра в кімнаті навпроти! Стеж за язиком!

— Та твоя сестра по ходу обізнана більше, ніж ти! Не з’їжджай із теми. Не хочеш відчиняти двері — спілкуватимемося через них. Мені немає чого приховувати.

Мені так соромно стає. І зовсім не через сестру, яка могла зараз почути те, що не призначено для її вух. Мені соромно перед хлопцем, який сидить навпроти мене і слухає всю цю маячню. Зсередини підіймається клубок, віддаючи гіркотою та нудотою.

— Справді? То може тоді розкажеш, як ти мене намагався в машині… — затинаюся.

Дивлюся в очі Чернова й розумію, що картинка втрачає чіткість. Невже сльози? А я думала, що розучилася плакати. Думала, що більше не здатна на такі емоції. Після смерті батька ні сльозинки не згубила. А вже минуло кілька років. А тут поруч із Черновим уже вдруге. Тільки цього разу не через нього, а минулий взагалі не рахується, то так, всього лише одна сльозинка.

Заплющую очі. Мружусь із силою, проганяючи непрохані сльози. Він того не вартий. Ніхто не вартий моїх сліз… Коли раптом відчуваю дотик до своєї руки. Здригаюсь, але руку не прибираю. Краще зосередити увагу на цьому дотику, зануритися в нього з головою, ніж знову заглибитися у свою болісну порожнечу. Душу випалило, а серце перетворилося на орган, здатний лише ганяти кров.

Нічого не відчувати. Ніколи не кохати.

Більше ніколи не страждати через втрату рідної людини…

— Гаразд, — чую голос за дверима і знову здригаюся, повертаючись у сьогодні й зараз надто різко, наче хтось висмикнув грубим ривком зі сну. — Поговоримо завтра. Добраніч.

І, нарешті, кроки, які поступово розчиняються в битті мого серця.

Я не хочу розплющувати очі. Не хочу зараз зустрічатися поглядом із Черновим і бачити глузування в його погляді. Зловтіху та розуміння, що в «золотої» дівчинки теж є проблеми і все не так солодко. Як і не хочу чути слова удаваного співчуття і розради. Або примітивне загравання на кшталт «він такий мудак, а я ось тут такий класний» у надії на те, що якщо там не дала, то тут погоджуся.

Але… навіть думки стають поперек горла, не те, що слова, коли Чернов мовчки притягує мене до себе й обіймає. Нічого не говорить, ніби і справді розуміє, як мені хріново й що саме зараз мені потрібно найбільше. Просто відчути, що я не сама, а інше домислити й уявити легше в тиші.

Бажання плакати миттю зникає. Біль та спогади про сьогоднішнє приниження теж йдуть на другий план. Замість них на поверхню спливають спогади про останні три години з Чернишем, приємно і з користю проведені години, з легким серцем і насиченими знаннями думками.

Ми сидимо так хвилин десять щонайменше. Я дозволяю собі безтурботно поринути в дароване мені тепло та спокій, поглинаю чужу енергію, надану з лишком, не відчуваючи межі. Розчиняюся в безтурботності, що раптово наринула, і приємній наповненості. Немов там, де раніше була порожнеча, розрісся оазис. Виявляється, пустеля, що утворилася всередині мене, і на таке ще здатна.

— Принесу чаю, — вимовляю з усмішкою, відсторонившись від Чернова.

— Мені ховатись у шафу? — вигинає брову й усміхається у відповідь. А мої губи розтягуються ще ширше.

— Як хочеш, — знизую плечима.

Відчиняю двері. Висунувши носа, переконуюсь, що в коридорі нікого, виходжу й замикаю свою кімнату на ключ. За кілька хвилин повертаюся з тацею, на якій парує велика чашка чаю і стоїть тарілка з печивом. Мені пощастило уникнути зустрічі з батьками, і навіть сестра не подає ознак життя.

Відчиняю двері, розмістивши тацю на одній руці, заходжу, зараз же двері зачиняю, розвертаюсь і скидаю в подиву брови. Чернов розвалився на моєму ліжку, зовсім не бентежачись і діючи за правилом «почувайся як удома», хоча права я йому такого не давала. І що найдивніше, мене це навіть не дратує. Нехай, він заслужив. Головне, що не звалив, поки мене не було. Я звикла давати раду своїм мукам сама, але зараз дико не хочеться залишатися наодинці.

Підходжу до ліжка, ставлю тацю посередині, змусивши Чернова трохи посунути свою габаритну тушку. Моє ліжко виглядає раптово маленьким, хоча до цього моменту воно мені здавалося безглуздо величезним.

— Пригощайся.

У тиші п’ємо чай з однієї чашки й поглинаємо печиво наввипередки. Я так і не повечеряла, а три години геометрії добряче мене виснажили. Через кілька хвилин у нас порожня тарілка, кухоль з одним ковтком чаю на дні й повне ліжко крихт. А ще дві цілком задоволені пички, які так і продовжують витріщатися одне на одного й раз у раз шкіритися кожен про своє. Або про одне й те ж саме, але це не так важливо.