Глава 9

— Привіт, — вимовляє несподіваний гість із широкою усмішкою на губах.

— А ти якого біса тут робиш?

— Прийшов тобі допомогти з геометрією. Я ж обіцяв Тамарі Андріївні, що завтра будеш готова до уроку, а я звик своє слово тримати.

І залазить у кімнату, м’яко відсунувши мене убік. Зачиняє вікно, робить крок, а я хапаю його за руку, витріщаючись на масивні черевики.

— Куди у взутті?.. — буркаю, замість прогнати його.

— А, вибач, — нахиляється і спритно позбувається черевиків. Випроставшись, дивиться на мене. Очі іскряться радістю, а я слів не можу підібрати. — О, дивлюся, ти на мене вже чекаєш, — кидає погляд на стіл.

— Чернов, ти це зараз серйозно? Ти заліз до мене у вікно, щоб допомогти мені з геометрією?

— Так, — здивовано. — Якби я зайшов через двері, навряд чи мене впустили б. Там цей, твій… — невдоволено кривиться, — з батьками. А чому ти не з ними?

Тепер моя черга зобразити незадоволену пичку.

— Ну так ти ж мені створив проблеми на голову. Ось і доведеться тепер робити уроки, замість того, щоб сидіти… там… з ними.

— Не схоже, що тебе дуже засмутив цей факт, — і дивиться, звузивши очі. — Але якщо я створив тобі проблеми, я їх і допоможу вирішити.

Підхопивши стілець, з гуркотом опускає його поряд із моїм.

— Гей, тихіше, — шикаю на нього. — Навпроти кімната моєї сестри.

— Любить підслуховувати?

— Ага.

Я вмикаю музику, щоб наші голоси складніше було розрізнити. Опускаюся на стілець, Чернов сідає поруч, бере книгу, мені підсовує зошит. А я досі не вірю в реальність того, що відбувається. Цей ненормальний і справді прийшов, щоб допомогти мені? Але чи допоможе? Здається, я справді безнадійна.

— Думаєш, у мене вийде? — питаю, з цікавістю розглядаючи його обличчя. Зараз можна, адже ми сидимо у справі і спілкуємося. Нічого дивного в тому, що я дивлюся на нього.

З подивом зауважую, що не такий він і страшненький. І не лише волосся в нього гарне, ще й губи притягують погляд. Й очі дуже виразні з довгими віями, яким можна лише позаздрити. Та і знаходитися поруч із ним цілком терпимо. І навіть те, що ми ну просто зовсім близько одне до одного, навіть плечима торкаємося, не викликає в мені відторгнення.

— Звісно вийде, — впевнено заявляє, лоскочучи гарячим диханням моє обличчя. Помічаю, що він із такою ж цікавістю розглядає мене.

— Це нереально, Чернов. За вечір наздогнати матеріал за рік? Ти переоцінив мої здібності.

— Чому за рік? Лише кілька уроків. Цього буде достатньо.

— Але ж училка сто пудів ганятиме мене по всьому тесту.

— По правильних відповідях, — уточнює.

І мене раптово осяває.

— То там не всі відповіді вірні? — дивуюсь.

— Звісно ні, — хмикає. — Якби ти раптом відповіла правильно на все, Тамара Андріївна точно не повірила б. А так усе буде гаразд. Ти впораєшся.

— Ти віриш у мене, — шепочу, дивлячись перед собою, і сама не вірю у свої слова.

У мене, крім тата, ніхто ніколи не вірив, щоб ось так як він зараз.

Черниш починає з найпростішого, й на мій величезний подив пояснює настільки доступно, що я дивуюся, як могла цього не розуміти? Або я навіть не намагалася заглибитися в суть, або викладацькі здібності Тамари Андріївни під великим сумнівом.

Час пролітає непомітно, і коли я підводжу очі на годинник, виявляється, минуло вже майже три години, а моя світла голівка набита інформацією під саму маківку. І я розумію, що справді готова до завтрашнього уроку.

А ще усвідомлюю, що в Чернова більше немає потреби затримуватися тут, тільки мені чомусь не хочеться, щоб він йшов. Ми так і сидимо поруч, сплітаючись поглядами.

— Може, чаю? — пропоную. — Тільки трохи згодом, — додаю, розуміючи, що Льоша швидше за все ще тут, а бачити його зараз немає жодного бажання.

— Не відмовлюся. А сестра твоя не нагряне, поки ти за чаєм підеш? — усміхається беззлобно.

— А я тебе сховаю в шафі, — киваю на стіну. — Там багато місця, навіть жити можна.

Сміється.

— Це пропозиція? — скидає брову і шкіриться нахабно.

— Ну ні. На домового ти не скидаєшся, а хлопця, навіть захованого в мене в шафі, рано чи пізно вирахують. Тебе ж і годувати доведеться.

— Еге ж, з цим проблемка. Тоді доведеться й завтра через вікно заходити, — демонстративно зітхає.

— Завтра?

— Ну так. Ти ж не освоїш за один вечір весь матеріал. А Тамара Андріївна з тебе тепер не злізе. Допоможу, якщо вже сам створив цю проблему.

— А як же твої справи? Та й Кірка вочевидь буде не в захваті, що ти замість неї мені допомагаєш.

Дивиться на мене уважно.Усмішка зникла з обличчя, а шкода. Він справді гарно усміхається. А ще це волосся, до якого так і тягне доторкнутися.

— Я їй допоміг один раз і більше не обіцяв. А щодо справ… встигну.

І тиша. Так дивно, ще вранці я ненавиділа його, а зараз не хочу відпускати. Так би й сиділа з ним і розмовляла до ранку ні про що. Та навіть із задоволенням продовжила б займатися геометрією, якби голова не кипіла від потоку інформації. Неймовірне відчуття та задоволення, коли щось, що раніше ніяк не вдавалося, раптом починає виходити. Стільки ентузіазму, впевненості, сили, ніби весь світ можу підкорити зараз.

А все завдяки йому.

І, напевно, варто йому подякувати. Він не з багатих і, швидше за все, вирішив допомогти, щоб підзаробити. Хоча він і не говорить про це й навіть не натякає, але, як на мене, це очевидно. Навіщо йому ще возитися зі мною? До того ж для мене заняття минуло взагалі без напрягу, і проводити з ним час виявилося в задоволення.

Наші безмовні переглядини перериває стук у двері. Здригаюсь, здогадуючись, хто це може бути. І розумію, що зовсім не хочу його бачити.

— Зайченя, я вже йду, — долинає з-за дверей. — Відчини, будь ласка.

Черниш не поспішає підскакувати й у паніці ховатися. Взагалі такий спокійний, ніби він у своєму праві тут перебуває, а той, хто зараз за дверима — зайвий. Втім, зараз я з ним абсолютно згодна. Але поки я мовчу, думаючи, як спритно відшити Льошу, Чернов усе ж підводиться. Замість того, щоб сховати його в шафі і впустити свого хлопця попрощатися — а саме це я й маю зробити — я хапаю Чернова за руку, хитаю головою та кивком показую, щоб сідав назад.