Глава 8

— Мені тільки ти потрібна, — дивлячись мені в очі, каже Льоша і знову обіймає мене, гладить спину, тягне до себе на коліна, чіпляючи моєю ногою коробку передач. Повертає її на місце. — Маленька, — і знову слиняві поцілунки, якими він вкриває мою шию, щоку, знаходить губи. Руки пускаються в безконтрольну подорож моїм тілом. — Хочу тебе, моя кішечко, — накриває своїми долонями мої стегна і втискає у своє тіло.

— Льош, припини, — упершись долонями в його груди, намагаюся відштовхнути його від себе.

— Маленька, ну годі вже мене мучити, — продовжує наполегливо чіплятися і притискати мене до себе. Відвертаюся, щоб він дав спокій моїм губам. Але він цілує, куди дістане: щока, шия, вухо, скроня. — Ми ж усе одно одружимося, то навіщо відкладати на потім?

— Льоша, я не хочу! Будь ласка, припини.

— Ну сонечко моє. Я тебе так сильно люблю. Ну давай, я обережно.

— Льоша, ні, — ухиляюся від його ласк, як можу. Сама ж мрію якнайшвидше опинитися вдома й замкнутися у своїй кімнаті. Може, він і правду каже, але мені треба переварити це все.

А ось грубість із його боку — не пробачу ніколи. Я дочекаюся миті, о так, я вмію бути терплячою. І коли він не буде на це чекати, я завдам удару у відповідь по самому болючому місцю. Я дівчинка мстива. Він ще не знає, на що я здатна.

— Роксі! Годі ламатися!

— У мене місячні!

Витріщається на мене здивовано. Кліпає так часто, і я навіть розумію, чому. Я ніколи з ним такі теми не обговорювала, а він, зважаючи на все, до таких нюансів не готовий.

Але спрацювало чітко. Заспокоївся, відпустив. Я швидко перебираюсь на своє місце. Кидаю крадькома погляд на його пах. Ні, до такого я точно не готова.

— Може, якось інакше? — з надією дивиться на мене.

— Льош, у мене місячні й мене нудить. Мене завжди нудить, коли місячні.

— А-а, — тягне, опускаючи погляд на мої руки.

Я округлюю очі. Ще чого не вистачало!

— Я ж кажу, мене нудить! Льош, відвези мене додому, будь ласка. І нумо без вечері. Мені реально погано.

Зітхає. На мить прикриває очі. А коли розплющує — всю ніжність немов рукою зняло.

— Вечері здихатися не вийде. Я пообіцяв батькам твоїм. Та і хто ще тебе відмаже перед ними? У тебе незабаром днюха, але з твоїми постійними проколами все може закінчитися тим, що своє повноліття проведеш під домашнім арештом.

Я тільки зітхаю. Швидше б закінчити школу і звалити кудись у гуртожиток, подалі від гіперопіки та постійного контролю.

Я дивлюся у вікно, з кожною хвилиною все більше занурюючись у зневіру. Життя, здається, тільки починається, а мені вже хочеться в зашморг залізти. Куди не поглянь — суцільне розчарування та безвихідь. Адже я й не живу по-справжньому. Навколо лише фальш, бал лицемірів. Є уявні подруги, ладні за будь-якої нагоди вдарити в спину. Наречений, якого сама й не обирала й зовсім нічого до нього не відчуваю. Матір, для якої я скоріше ганьба, ніж гордість, про яку вона мріяла. Вітчим… Втім, йому начхати. Це єдина людина, на яку я не тримаю образи, бо мені теж на нього глибоко начхати. Зведена сестра, де почуття взаємно сильні — і це ненависть.

Може, собаку завести? Але з моїм везінням, мене і псина рано чи пізно зрадить.

— Льошенька прийшов! — з порогу радісно скрикує моя зведена сестра, ледь не кидаючись йому на шию.

Ця дрібна погань ні краплі не соромиться загравати з моїм хлопцем. Втім, зараз мене бісить не це, а сама її присутність.

— Зорько, дитячий час закінчився. Чому ти ще не в ліжку? — з невинною усмішкою звертаюсь до сестри, скидаючи взуття.

Добре як. За цілий день ноги страшенно втомилися від підборів.

— Я Зоря! — обурюється сестричка. — Годі мене обзивати.

— Ну чому ж одразу обзивати? Зорька — теж скорочення від твого імені.

Знаю, як її це бісить, а вона знає, як дратує мене. Тож… ось так і спілкуємось.

Льоша, ігноруючи наші суперечки та мою сестру, впевнено прямує в бік вітальні. Я ж йду до своєї кімнати помити руки й переодягнутися. Мала прямує за мною.

— Роксі, я поскаржуся на тебе татові, — весело заявляє це дрібне чудовисько. Хоча, судячи з її цицьок четвертого розміру, не таке вже і дрібне.

— І на що ж ви скаржитись плануєте, пані, будьте ласкаві пояснити?

У мою спальню вона теж причепом йде слідом.

— Скажу, що ти мене обзиваєш. Можу ще додати, що за волосся мене тягала.

— Він не дурень і не повірить у таку нісенітницю.

— А якщо на голові буде таке? — нахиляється головою вниз, скуйовджує волосся і, випроставшись, дивиться на мене із самовдоволеною посмішкою.

Закінчивши з миттям рук, схрещую їх на грудях і дивлюся на цю терористку. Зрозуміло, що не просто так причепилася.

— Чого ти хочеш? — питаю прямо.

Її очі спалахують передчуттям, коли Зорька запитує:

— Розкажи мені, це боляче? І як довго боляче? І який у Льоші? Великий?

— Ти зовсім здуріла? — кручу пальцем біля скроні. — Не занадто рано ставити такі запитання?

— У нас статеве виховання було ще два роки тому, — пирхає. — Я вже досить доросла. Просто в інтернеті всяку нісенітницю пишуть, а я хочу з перших вуст почути.

— Я з тобою не збираюся обговорювати це питання. Можеш так і передати тату. Цікаво, як він відреагує, якщо його улюблена донечка прибіжить і скаже «Татусю, покарай Роксі! Вона не хоче мені надати опис розмірів та функціональних можливостей дітородного органу Льоші».

І тут мене осяває, тоді як Зорька цілком природно червоніє.

— А з якого дива тебе цікавлять анатомічні подробиці тіла мого хлопця, га? — Притискаю її до стіни, схопивши за плече.

Мала витріщається на мене, немов спіймана на місці злочину. Піймалася, зараза дрібна. Її не сам процес цікавить, ця скалка на Льошу запала.

Зоря змією викручується з моєї хватки й ховається за дверима своєї кімнати. Ось і справжня причина її цікавості. Як просто. І навіть не прикро чомусь, ні краплі ревнощів. Стає шкода дрібну. Але не надовго. Мене хтось пожалів би.