Глава 7

З нетерпінням чекаю закінчення уроків, щоб влаштувати цьому нахабі розбір польотів і «віддячити» за підставу. Я не збираюся з ним займатися, і тим паче не зможу підготуватися до завтрашнього уроку за один вечір! Злість розпирає зсередини і стає сильнішою з кожною хвилиною відтермінування.

Щойно лунає дзвінок, я згрібаю зі столу речі в сумку, підскакую з місця під запитальний погляд Катьки і йду прямо до Чернова, який явно не поспішає залишати клас. Сильно зайнятий заграванням з Кірою. Побачивши мене, вона замовкає. Чернов сидить до мене спиною, розвернувшись усім корпусом до Кіри, тож не одразу мене помічає. Але він явно бачить, що Кіра дивиться за його спину, а не на нього!

— Дімо, — киває в мій бік. — Добре позайматися, — усміхається так щиро й підводиться, змахнувши гривою темного волосся.

Він повертається на стільчику. Дивиться на мене впритул. На губах блукає усмішка, в очах хитрий блиск.

— Залишимося тут, чи підемо до тебе?

Я втрачаю дар мови від цього питання. Тільки плескаю віями й намагаюся збагнути, яку б шпильку сказати йому у відповідь, щоб зрозумів, що я з ним не займатимуся. Ще й усмішка ця нахабна, причому не тільки на губах, а начебто весь він іскрить цим нахабством і впевненістю в собі. Впевненістю в тому, що я не маю вибору.

— Ти це навмисно, так? — замість усіх злих слів саме це здається важливим.

— Ти про що? — він раптом стає серйозним. Хмуриться. — Якщо про те, чи навмисне тобі допоміг — то так, я це зробив свідомо. Але якщо тебе цікавить, чи я навмисне напросився тобі допомагати, змушений розчарувати тебе. Відповідь «ні». Я не мріяв провести вечір із головною скалкою школи, замість того, щоб займатися своїми справами.

Мені хочеться розсміятися. Справи в нього. Кірку охмуряти? Або на напівоголених дівиць витріщатися і праву руку тренувати, перш ніж намалювати їх?

— І які ж у тебе можуть бути справи? — зневагу стримати не вдається.

— Роксі! Маленька, ти чому досі тут? — до класу залітає Льоша, перериваючи нашу розмову. Підходить до мене, заводить руку за мою спину, притягує до себе та цілує. А я просто таки фізично відчуваю на собі погляд одного заучки, абсолютно безцеремонного та нахабного. Міг би й відвернутися. — На нас батьки твої чекають. Ходімо, — і підштовхує мене до виходу.

— Але…

Блін. Ось якщо обирати між вечерею з Льошою під прицілом моєї сім’ї, і ненависною геометрією з не менш ненависним Черновим, я б не сумніваючись проголосувала за друге.

Обертаюся й кидаю розгублений погляд на Черниша, напевно, погляд, сповнений благання, поки Льоша впевнено веде мене на вихід. А раптом йому хтось з однокласників доповів, і він вирішив у такий спосіб виручити мене? Хоча ні, Льоші розуму забракне на такий складний маневр. Якби він подумав, що Чернов підкочує до мене, навіть якщо це не так, просто заїхав би йому у писок.

Льоша відчиняє двері й допомагає мені сісти в тачку. Зачиняє дверцята й обходить автомобіль. Кидаю погляд на вхід і бачу там Черниша. Стоїть і дивиться, і хоча я не можу оцінити вираз його обличчя з такої відстані, але мені чомусь хочеться стиснутись від його погляду. Сховатись. Відвертаюсь у ту мить, коли Льоша вже в автівці. І теж дивиться на мене пильно, наче я чимось завинила.

— Щоб я не бачив тебе більше поруч із ним, — кидає і відвертається, заводить двигун, рушає з місця і виїжджає зі шкільної стоянки.

Від сталевого голосу Льоші спина вкривається крижаними сиротами. Ніколи не бачила його таким, а що найдивніше, нічого поганого не зробила, а і справді почуваюся винною.

— Він мені з геометрією обіцяв допомогти, — кажу чомусь замість того, щоб пояснити ситуацію від початку й до кінця, наскаржитися Льоші на Чернова, як і планувала.

— Повторюю: щоб я не бачив тебе більше поруч із ним.

Злісно й абсолютно безапеляційно. Треба ж, характер прокинувся. А мене це дратує! Я не річ, щоб розпоряджатися мною і вказувати мені, з ким мені спілкуватися, а з ким ні.

— А як щодо тебе? — розвертаюся до нього корпусом.

— А що щодо мене? — швидкий погляд, скинуті в подиву брови, і знову вся увага на дорогу.

— Що ти вчора робив на вечірці? Кого ти там… затискав? З Віткою знову нібито спілкувався? — запитання пальцем у небо. Але ж правду кажуть, що немає диму без вогню. З чого мені Вірка натяки кидала?

— Навіть якщо й так? Я чоловік, Роксі, мені вісімнадцять, і поцілунками та триманням за ручки з тобою я ситим не буду. Поки ти ламаєшся, я не лише затискати буду, а й робитиму дещо інше. А з ким — це не твого розуму справа.

— Ах ти ж тварюка! — кидаюся на нього, геть-чисто забувши, або забивши на те, що він взагалі-то за кермом.

Льоша примудряється з’їхати на узбіччя й зупинити автівку під градом моїх хаотичних ляпасів. Але щойно він це робить, як мені миттю доводиться пошкодувати про свою гарячковість. Він теж геть-чисто забуває, або, може, забиває, що я його дівчина, щосили відштовхує мене, та так, що я влітаю потилицею в скло. А потім бачу його обличчя за міліметри від мого, сама ж у цю мить намагаюся звільнитися від його руки, що відчутно вчепилася в мою шию.

— Дурепа трухонута! Вбити нас вирішила! — утримуючи п’ятірнею за шию, смикає мене, ще раз приклавши потилицею об скло.

— Відчепись від мене! — хриплю, намагаючись відштовхнути його.

— Та будь ласка!

Відсахнувшись від мене, пронизує злим поглядом. Я розтираю шию, спідлоба зиркаючи на того, кого вважала своїм хлопцем і думала, що ми одружимося, заведемо дітей, проживемо нехай і без бурхливих пристрастей та кохання до втрати пульсу, але нормальне життя, будемо поважати одне одного та підтримувати.

Але ні. Я з ось цим жити не буду. Виявляється, я зовсім не знала людину, з якою вже років зо три зустрічаюся, а до цього дружили і трималися за ручки, разом граючи чи не з пелюшок.

Як же тато в ньому помилився, вірячи, що ми з Льошею одружимося й будемо щасливими.

— Між нами все скінчено, — кидаю хрипким голосом.