Глава 5

— Це під які спідниці він зазирає? — запитую за хвилину гнітючої тиші.

— Наче ти не знаєш, — неохоче відповідає Віра.

— Не знаю. Тому що брешете ви! Заздрите — ось і брешете! А цей жебрак ваш улюблений і мізинця мого Льоші не вартий. Він ніщо і ніхто!

— Ой, припини. Черниш навіть не дивиться у твій бік, тому ти й бісишся.

Дивлюся на Катьку й хапаю повітря в шоці від її слів. Так, я злюся, але тільки тому, що вони немов сліпі. Цей Черниш — хам справжнісінький. І потворний. Тільки волосся гарне. А вони з нього ледь не ідола роблять. Так діла не буде. Потрібно терміново поставити його на місце й заразом показати дівчатам, ким цей новоспечений кумир є насправді.

— Це я не дивлюсь у його бік, — ціджу крізь зуби. — А такий, як він, чудово розуміє, що йому нічого не світить із такою, як я. От і не дивиться, як ти висловилася, Катюша.

— Роксі, ти що, запала на нього? Чого ти так бісишся? — Катька дивиться на мене впритул, а в мене руки сверблять очі їй видряпати.

— Повторюю: такий нікчема ніколи не зацікавить мене. І він це чудово розуміє. Але варто мені натякнути — і він бігатиме за мною, як песик, — клацаю пальцями.

— Ой, та годі. Ти собі лестиш, — продовжує наполягати на своєму Катька. — Він тебе пошле.

— Не пошле. Мені ніхто ніколи не відмовляє. Б’ємося об заклад, що я сьогодні ж підійду до нього — тільки поманю пальчиком — і він піде зі мною, куди скажу й коли скажу. Цей жебрак повзатиме біля моїх ніг, якщо я захочу.

— Він те-бе по-шле, — по складах повторює Катька. — І ти на нього запала.

А ось Кіра, Віра та Тоня, які сидять навпроти, якось підозріло принишкли й дивляться за мою спину.

Рефлекторно обертаюсь — а там стоїть ВОНО! Чорт! Черниш за кілька метрів за моєю спиною, і він явно йшов до нас. Точніше, зважаючи на все, до Кіри. Тільки прикрість у тому, що він усе чув. Стоїть, стискаючи пальці в кулаки, і витріщився на мене. Усього кілька секунд, протягом яких я бачу спалахи ненависті в його очах і виразно відчуваю, як він у своїх мріях стискає ті самі пальці на моїй шиї.

А потім проходить повз, кивнувши дівчатам. Відволікаюся на Катьку, яка першою відходить від шоку, і пирскає зі сміху.

— Ну тепер уже тобі нічого не світить, Роксі. Після такого…

— Та начхати! Що б я не казала, навіть якщо відро помиїв виллю йому на голову, він не відмовить мені. Зрозуміло?!

— Ну-ну, — Катька ховає погляд у своїй тарілці.

— Не вірите? А я вам зараз доведу!

Черниш якраз проходить із тацею до дальнього столика й сідає. А я підводжуся зі свого місця й рішуче прямую до нього. Хода від стегна, підборіддя вгору, погляд прямий та впевнений. Тільки… він кинув на мене побіжний погляд і втупився в тарілку, вдавши, що нібито не зрозумів, що я йду до нього.

От гаденя мале!

Підходжу до нього, відсовую стілець і сідаю навпроти. І навіть після цього він не дивиться на мене! Тільки губи згинаються в легкій посмішці, а погляд опущений вниз. От і правильно, краще нехай ховає погляд. Він не гідний навіть дивитися на мене.

— Слухай, Черн… Дімо, ми якось неправильно розпочали спілкування. Як ти дивишся на те, щоб почати все з початку?

Ось так значно краще. Тепер він підводить погляд і дивиться мені у вічі. Тільки я не бачу там захвату від моєї пропозиції. Тільки посмішка стає ширшою, а в очах з’являється лукавий блиск.

— Спробуй, — відповідає і продовжує жерти, дивлячись у тарілку. Причому так спокійно, не поспішаючи жерти, наче він не школяр у їдальні, а щонайменше прем’єр-міністр на званій вечері.

— Що спробуй? — питаю, дивуючись його поведінці.

— Спробуй почати все з початку, — підводить погляд. — Не в’їжджаєш? — дивиться зі співчуттям. Плескаю розгублено віями. — Для початку, щоб почати все з початку, тобі варто вибачитися за свою поведінку. За поцуплений альбом, який ти не хотіла повертати, можна й сам на сам. А за слова, кинуті подругам за столом, звичайно ж у їхній присутності.

— Ти зовсім знахабнів?! — обурююся. Але миттю обсмикую себе. Якщо продовжу з ним заїдатися, він справді мене пошле. У результаті підірву свій авторитет перед подругами. — Не перегинай палицю, хлопче. Ти теж був неправий і поводився по-хамськи. Тож ми квити. Я не прошу в тебе вибачення, але натомість пробачаю твою зухвалість і ми починаємо з чистого аркуша. Що скажеш?

— Добре, — і знову втрачає до мене інтерес, вдавши, що відбивна в тарілці набагато важливіша, ніж наша розмова.

— Сходимо кудись сьогодні після уроків? — пропоную, подумки тріумфуючи.

Він погодився й тепер головне, щоб подруги побачили нас разом. А Льоші щось набрешу. Скажу, що Чернов мені допомагає з навчанням.

— Ні.

— Що??

— Ні.

— Але чому? — від розгубленості мій голос втрачає впевненість і звучить скоріше як благання.

Чорт!

— Я не хочу, — і дивиться у вічі.

Стискаю зуби. Навіть чую скрип. Задихаюсь від бажання схопити тацю й заїхати цьому телепню по зухвалій пиці. Але натомість видихаю й майже спокійно уточнюю:

— Тобто ти не хочеш зі мною піти сьогодні, бо ти зайнятий? Тоді можна завтра.

— Я не хочу, бо не хочу, — карбує. — Чи ти мене запрошуєш на побачення? — посміхається.

— Яке в біса побачення? Ти на себе… собі… зарано для побачення, — викручуюсь.

Ледве не бовкнула, щоб в дзеркало поглянув. Де він — і де я? Я з таким ніколи на побачення не піду. Якби дівчата не дошкуляли розмовам про цього ботана, і не підійшла б до нього ніколи в житті.

— Тоді ні.

— Тобто якби я запросила тебе на побачення — було б так? — скидаю в подиву брову.

Ну й нахаба.

— Ні, — і посміхається. — Якби ти запросила мене на побачення — я б подумав, що твоя подруга має рацію й ти справді на мене запала. Але моя відповідь однозначно ні.

— Ти!.. Ти нахабний, самовпевнений… обірванець! І малюєш ти жахливо. Зрозумів?! — а він сміється. — З таким, як ти, в одному класі сидіти соромно, не те що на побачення йти. Забудь і навіть не мрій!