Глава 4

— Шкода, що тебе не було з нами. Так класно вчора відірвалися, — зітхає Катька, по свіжим ранам пройшовшись своїми словами.

Математичка, звісно ж, доповіла про «інцидент» (було б про що!) директору, а той у свою чергу моїм батькам. Результат — мене не випустили з дому й тусовка пройшла повз мене. Я планувала використати вечір, щоб нашепотіти Льоші про те, що цей Черниш посмів образити його дівчинку. Звичайно, Льоша б не прогавив момент почіплятися до мене з непристойними натяками, але це вже як звичний ритуал: він натякає, я з’їжджаю; випиває і пропонує прямо, я його відшиваю і є привід звалити додому до того, як мої друзі перетворюються на п’яних неадекватних свиней.

Хоча ні, свинки порівняно з ними — милі та порядні тварючки.

— А мені як шкода, — відповідаю. А після короткої паузи додаю: — На тебе без сліз не поглянеш.

Мій сарказм стає гідною їй відповіддю. Дівчата першу половину дня промучилися з похміллям, я ж як огірочок, тому що вдома була. У моєму покаранні є свої плюси. Принаймні я намагаюся їх угледіти.

У шкільній їдальні до нас приєднуються Вєрка, Тоня та Кіра. Дівчата забігли припудрити носики, а тепер на декого чекає допит. Я маю з’ясувати, якого біса Кіра вчора потягнула Черниша до себе в машину.

За кілька столиків від нас сидить Льоша зі своєю компанією. Вони справляються швидше, і поки дівчатка тільки зібралися, хлопчики вже проковтнули обід і йдуть. Проходячи повз нас, Льоша зупиняється біля мене, нахиляється й цілує в підставлену щоку. Мимоволі морщусь, тому що від нього тхне перегаром. Дивно, як ось ця вся компанія взагалі сьогодні до школи доповзла.

— Я сумував, — шепоче Льоша, а я винувато усміхаюся. — Якщо знову не відпустять, прийду сьогодні до тебе, — і йде, підморгнувши на прощання.

Ох блін, тільки не це. Я не хочу, щоб він приходив. Це обов’язково спільна вечеря з батьками, це розглядання під мікроскопом, це наполегливе підштовхування нас одне до одного, хоча ми й так разом. Льоша, здається, від цього кайфує, а я ось дратуюся. Не люблю, коли в моє особисте життя лізуть, навіть якщо це мама та вітчим. Ще й молодша сестра-виразка, що дістає й бісить потім розпитуваннями про те, чи було в нас, і як воно?

Зі зведеною сестрою, яка на два роки молодша від мене, у нас взагалі особливі стосунки. Татова донька, нахабна, неприємна, підступна, а найголовніше — хитра, і їй усі витівки сходять із рук. На відміну від мене. Мені дістається на повну. Я для вітчима чужа, як і він для мене. Втім, за те, що не намагається зблизитися й вдавати з себе дбайливого татуся — я йому вдячна. Я залишилася без батька у свідомому віці, і він ніколи не зміг би мені його замінити.

Мати намагалася втручатися, намагалася займатися моралями і вбити мені в голову, що ось цей дядько — відтепер мій батько. Але хоча при всіх я й називаю їх «батьками», для мене він назавжди залишиться «чоловіком матері», або, у крайньому випадку, «дядьком Кирилом». На щастя, він швидко це зрозумів, вгамував матір і порозумівся зі мною, сказавши, що не збирається лізти зі шкіри, щоб я називала його «татом». Немає бажання — і не треба. Достатньо крихти поваги та слухняності.

З повагою ніби все нормально, глибоко в душі я справді його поважаю, він мене забезпечує, не обмежує, нічого поганого начебто не зробив. Але зі слухняністю маю явні проблеми. Так і тягне робити все наперекір. Може, це все вік. А може, характер у мене такий.

Льоша йде зі своєю компанією, а ми з дівчатами залишаємося пообідати й побазікати. Більше друге, усе ж таки мені цікаво, чим примітний вчорашній вечір, і якого дідька Кірка робила з Чернишем на стоянці. І тим паче з якої радості він стрибнув до неї в автомобіль. Вона обрала не той бік зла?

Тепер тільки так, адже я збираюся оголосити цьому обірванцю війну, і тут або зі мною, або проти мене — середнього не дано.

Розмови про те, хто скільки вчора випив, кому стало хріново, хто з ким обіймався по кутках і кому дісталося від батьків — мені швидко набридли. Чомусь ніхто не запитує, що між Кірою та Чернишем. Хоча вони швидше за все обговорили це вчора.

— Кіро, а з якого дива ти вчора Черниша до себе в тачку поволокла? — вклинююся в розмову, зловивши паузу.

— Так він мені з фізикою допоміг. Ми домовилися, що він мене підтягне з кількох предметів. Він так класно пояснює! Ви ж самі бачили, як я сьогодні на фізиці училку шокувала, якщо вона навіть похвалила мене!

— Ну-ну, — тільки й видаю у відповідь.

— Може, і мені його попросити допомогти з кількох предметів? — замріяно тягне Катька.

— Та й у мене не все гладко, — додає Тоня. Тільки вона, швидше за все, без задньої думки говорить саме те, що подумала, а не з натяком на щось ще. Хоча їй гріх скаржитися, адже в неї все більш ніж гладко. Вона ж відмінниця. Ми постійно в неї списуємо.

— Ні, ну так діла не буде, дівчата, — обурюється Кірка. — Я першою була, а на всіх його не вистачить.

— Господи, ви ще побийтеся через цього ботана! — пирхаю.

Бісять! Було б через кого!

— Не такий він вже й ботан, — миттю протестує Кіра. — Знаєш, він дуже класний хлопець. Симпатичний такий, ввічливий.

— Він ще й малює, — додає Катька.

— Клааас! — зі стогоном тягне Кіра. — Творча особистість. Отетеріти.

Укол ревнощів боляче зачіпає моє самолюбство. Пам’ятаю, якось дівчата висміювали когось зі шкільних задротів, мовляв, заучка, вірші пише, малює. Після цього зареклася, що нікому не скажу, що я теж малюю. А тут… Черниш добре вчиться — який він молодець! Черниш малює — яка краса! Черниш ходить у чорному, наче демон із пекла — це в нього імідж такий, стильно! Черниш те, Черниш се… Задовбали!

— До речі, а де його альбом? — голос Каті змушує мене виринути з фантазій, де мої пальці стискаються на шиї цього Чернова.

— Викинула.

— Серйозно? — округлює очі, причому не тільки Катька.

— Ти ж сама хихикала з його малюнків, — нагадую Катюші про її реакцію. Нехай і дівчата дізнаються.