Глава 3

Я підскакую з місця. Рука сама злітає в повітря, цілячись у його обличчя, щоб стерти цю нахабну посмішку. Але незрозумілим чином мені не вдається досягнути мети. Він перехоплює мою руку і стискає зап’ястя. Намагаюся вирватися — стискає ще сильніше.

— Відпусти! Мені боляче, — шиплю крізь зціплені зуби.

Встає. Відпускає. І я відразу намагаюся його вдарити знову, але вже не ляпас дати, а кидаюся, мов розлючена кішка. Кілька секунд, навіть здається, встигаю подряпати його обличчя, і я опиняюся в кільці його рук, притиснута спиною до його грудей.

— Дурепа психована! — гарчить мені у вухо. — У тебе в голові повний безлад? Ще раз мене спробуєш вдарити — дам здачі!

І відштовхує мене. Зробивши два кроки за інерцією, упираюсь руками в стіл. Насилу переводжу подих. Хочеться схопити стілець, який стоїть так спокусливо близько, й опустити його на голову цього покидька. Звідки він тільки взявся такий нахабний? Нічого, я розповім про все Льоші, і він йому пояснить, як зі мною треба розмовляти. А поки що… доведеться потерпіти.

Розвертаюсь до нього обличчям. Тримаю дистанцію у два кроки. Притискаюся стегнами до столу, розуміючи, що мене трясе від злості так сильно, що ноги підкошуються. Підводжу на нього погляд і подумки радію. Нахабна посмішка з обличчя зникла — уже добре. На щоці світлі смуги від моїх нігтів. Неглибокі, днів через два все загоїться, але все одно приємно. А коли він завтра прийде до школи з фінгалом від Льоші, я тішитимуся ще більше.

— Віддай мій телефон, — повільно вимовляю, стримуючи бажання знову накинутися на нього, щоб залишити смуги на другій щоці. Так, виключно для симетрії.

— Поверни мій альбом.

Кліпаю, на секунду розгубившись. Але як він дізнався? Невже мене хтось здав? Прикриваю очі, втомлено видихаю.

— Який альбом? — вимовляю байдуже, стискаючи пальці на ручці сумки міцніше.

Мені не хочеться розлучатися із його малюнками. Це так безглуздо й абсурдно, адже вони не мої, а всередині зароджується відчуття, ніби вони належать мені більше, ніж будь-кому іншому. Більше, ніж йому.

— Той, що ти в мене нібито не вкрала. Поверни — і я віддам тобі телефон.

Усередині закипає лють. Такої сили, що мене помітно трусить. Стискаю пальці сильніше, щоб угамувати тремтіння. Іншою рукою хапаюся за стіл. Та що він із себе корчить? Гадає, що йому все можна? Е-е, ні. Це мені тут можна все, а не якомусь облізлому вискочці.

— Та пішов ти! — з огидою, усім своїм виглядом показуючи, що він ніщо й ніхто, щоб умови мені диктувати.

Телефон запаролений. До особистої інформації він не дістанеться. Доступ до грошей заблокую, щойно опинюся вдома. А вже завтра матиму новенький айфон. А в нього нові малюнки будуть? Це вже навряд. Нехай котиться до біса! Його альбом залишиться в мене.

Розвертаюсь і йду геть.

Ривок — і він зриває сумку з мого плеча.

— Якого біса ти робиш? — намагаюся повернути своє, але він примудряється схопити мене, притиснути до себе однією рукою, а іншою вивалити вміст моєї сумки на підлогу.

— Придурок! — кричу, брикаючись.

Якого біса він такий сильний і високий у свої шістнадцять? Худий, так, але мені з ним не впоратися, хоча він тримає мене лише однією рукою. Здається, що йому втримати мене взагалі не складає труднощів.

І знову він відштовхує мене, нахиляється та підіймає свій альбом. А я дивлюся на свою косметичку, вміст якої розсипався різнокольоровими плямами, утворюючи химерний візерунок; на зошити, у яких і записів до ладу немає; на упаковку презервативів, які ношу із собою лише тому, що мама їх туди поклала. Останні він також помічає. Хмикає. Підводиться. Кладе на стіл мій телефон і прямує до виходу.

— Ти!.. Волоцюга! Страшко! Ти ще за це відповіси! Убозтво!

Він завмирає на мить. Напружується. Стоїть до мене спиною, але я відступаю на крок. Мені здається, він зараз розвернеться, в два широкі кроки виявиться поруч і розмаже мене по стінці. Але ні, він навіть не обертається. За кілька секунд виходить. Його кроки віддаляються, а я не можу зрозуміти, чому мої вії вологі, а щокою скочується самотня крапля.

Тремтячими руками збираю з підлоги свої речі, кидаю в сумку. Біжу за цим мерзотником. Розмові ще не кінець. А ось йому — точно гаплик. Я його знищу. Але як на зло, його і слід прохолов. Вилітаю на вулицю, і тільки тоді помічаю його. Й ошелешено витріщаюся, як моя подруга Кіра, яка сьогодні прогуляла уроки нібито за станом здоров’я, перехоплює Чернова, щось щебече йому, бере під руку.

— Агов, маленька, ти чого? — переді мною з’являється Льоша. Я його навіть не помітила. Я взагалі думала, що він уже звалив додому. У нього уроки сьогодні раніше закінчились.

Дивлюся вдалечінь, і, немов відчувши на собі мій погляд, Чернов обертається. А я обвиваю шию Льоші й цілую його. Сама. Хлопець на мить дивується моїй поведінці. Адже я ніколи не цілую його першою, не проявляю ініціативу, а тут раптом…

І дивлюся, як в очах Чернова спалахує дивний блиск. Здається, навіть звідси видно, як напружуються його вилиці й проступають жовна. Ненавидить мене — от і чудово. Це теж почуття — і набагато приємніше, ніж байдужість.

Відриваюся від Льоші, щойно його руки блудливо починають нишпорити моїм тілом. Чернов сідає в автомобіль до Кіри. Він більше не дивиться, і я струшую із себе руки Льоші. Хай губу не розкочує, а то його надто швидко заносить.

— Кицька, я дивлюся, ти вже готова зробити сміливіший крок у наших стосунках? — муркоче Льоша.

Мене мимоволі пересмикує. Як уявлю його на собі — починає нудити. Наче хлопець гарний, і спортом займається, і давно з ним разом, а не хочу. Очевидно, я ще не готова до цього. Може, після весілля. Як у минулі часи.

— Масику, от прямо відразу після весілля, — підморгнувши, вислизаю від нього.

Тільки зараз помічаю за кілька десятків метрів Віталіну. А вона якого біса тут робить? Школу роки так два тому закінчила, якщо не більше. Терпіти не можу цю зарозумілу стерву. Вона тусить із друзями Льоші і явно має види саме на нього. А зараз стоїть, витріщається на нас, намотуючи на палець пергідрольне пасмо волосся й активно плямкаючи жуйкою. Надуває велику рожеву кулю, знову жує, причому з такою швидкістю, що дивно, як у неї щелепу досі не звело.