Глава 2

Тато любив малювати, особливо ці дивні сороміцькі картини, а я перейняла від нього пристрасть до малювання. Моя рука ніколи не зазіхала на святе — адже для мене творчість Бориса Вальєхо та Луїса Ройо є саме такою. Складно зрозуміти, важко повторити і неможливо відірвати погляд. Нереально, містично, сильно, відверто.

А він це малює. Причому виходить чудово. Щоб таке зобразити, це потрібно відчувати. Як і з будь-якою творчістю, потрібно пропустити образ через себе, перш ніж відтворити його. Цікаво, про що він думає в ту мить? Що його підштовхнуло малювати не горщики та глеки, і навіть не природу чи якихось своїх похмурих кумирів, а саме те, що таке дороге моєму серцю як спогад про померлого батька?

Намилувавшись вампіром, в обіймах якого зображено оголену дівчину, я перегортаю аркуш. На наступній сторінці поцілунок сирен, і виникає відчуття, що я поринаю в інший світ, у світ фантазій з яскравими фарбами, де живуть емоції та почуття, де вирує пристрасть, яку мені відчути чомусь не дано. Окрім злості, роздратування та ненависті до всього світу. Наче якась бракована, неспроможна кохати.

Я не кохаю Льошу. Я звикла до нього. Ми з ним спілкуємося з дитинства, наші батьки дружать, якщо в нашому колі спілкування дружба взагалі можлива. Це швидше взаємовигідні партнерські стосунки. Так само і я просто підтримую імідж, статус, от і зустрічаюся з ним. Та і яка різниця, з ким, якщо всі на одне обличчя? Точніше, на одну емоцію. Обличчя в Льошки як із картинки. Але всередині нічого не спалахує, не оживає, коли дивлюся на нього. І від його дотиків і поцілунків нічого не відчуваю, крім звичного роздратування.

На наступній сторінці зображені Тритон та русалка в дуже пікантний момент. Багато хто вважає, що шанувальники творчості Вальєхо — сексуально стурбовані люди, як і він сам. Але якщо подумати, секс — невід’ємна частина нашого життя. Мені все ж вісімнадцять майже за два тижні стукне, а я ось досі не знаю, що і як. Звісно в теорії знаю, а ось на практиці — ні. Не тягне. Чи то до Льоші не тягне, чи то взагалі.

А далі в альбомі Черниша — Луїс Ройо. Дуже багато Луїса Ройо. Напівоголені дівчата  в закличних позах і зі зніяковілими поглядами, самі чи у компанії незрозумілих істот. Творчість цього іспанського художника доволі різноманітна, і тут уже Черниш не стримував себе, заповнивши його малюнками майже весь альбом.

Але, перегорнувши останню сторінку, я ледве не випускаю альбом із рук. Вдивляюсь в обличчя дівчини зі сльозами на очах в обіймах механічного чудовиська, що втішає її, і, здається, впізнаю себе. Те ж довге хвилясте волосся, маленький кирпатий ніс, пухкі губи, тонкі брови, розріз очей… Та ну! Не може цього бути!

Дістаю телефон і починаю гуглити оригінал. Серед купи картинок знаходжу потрібну й розумію, що вона справді трохи схожа на мене. Або я на неї. Але ж не настільки! Від дивного відчуття стискається все всередині, а в грудях пульсує гострим болем серце. Він мене намалював, чи це безглуздий збіг?

Ну ні. Це маячня. Не міг він мене намалювати. Навіщо це йому? Та він навіть не дивиться на мене! Як можна намалювати ту, кого не помічаєш? Здається, я починаю божеволіти і вигадувати те, чого немає. Все, годі.

Згорнувши альбом, ховаю його в сумку. Годі витріщатися на голих баб і мучити себе спогадами про батька та дурними припущеннями щодо Чернова. Саме час повертатись, щоб не пропустити наступний урок.

Я навіть встигаю до того, як закінчився урок геометрії. Училка ніяк не коментує мою появу, тільки кидає удавано байдужий погляд. Подруги, побачивши, що я не в настрої, не дошкуляють мені, а я, встромивши навушники, слухаю музику. Музика допомагає мені ні про що не думати, відволіктися й повністю зануритися в себе. Бракує тільки кисті та фарб, щоб повністю відволіктися й поринути у світ власних фантазій, світ, де все ідеально, де мій тато живий, мама любить мене, і ми втрьох щасливі.

Поштовх під бік змушує мене повернутися до реальності. Під час наступного уроку я бездумно виводжу лінії в зошиті, пропускаючи повз вуха весь матеріал. А коли лунає дзвінок, підіймаюся з місця, не прощаючись із подругами, і поспішаю на вихід, закинувши сумку на плече.

І тільки стрибнувши в підігнану водієм вітчима машину, розумію, що поспішаючи забула телефон на столі. От халепа! Повертатися — погана прикмета. Але залишити свій новенький телефон у подарунок комусь — прикмета ще гірша. Отримати втик від мами, а навздогін ще й від вітчима не лише за мої прогули та оцінки, але ще й за втрачений телефон — ох яка погана прикмета. Домашній арешт і чотири стіни — не найкраща перспектива.

Біжу назад, краєм ока помітивши, що подруги теж завантажилися в автомобілі й поспішають додому. Кілька годин на збори — і ми все одно зустрінемося й будемо тусити десь у клубі, якщо математичка не настукає на мене батькам. Тоді мене зможе врятувати тільки Льоша, зобразивши із себе ввічливого хлопчика і сказавши, що у нас побачення, і забравши мене під свою відповідальність.

Я не люблю його просити. Він тоді лізе зі своїми слинявими поцілунками, вважаючи, що я йому винна, ще й руки розпускає, а мене дратує ця вся слинява ваніль та його безцеремонні мацання. Мені подобається, коли ми при всіх проходимо, тримаючись за руки. Подобається, коли на заздрість іншим обіймає мене. Навіть коли в такі моменти цілує, мені теж подобається. Але коли ми залишаємось удвох — хочеться відразу звалити від його чіплянь.

Забігаю до кабінету, подумки молячись, щоб телефон був на столі, там, де я його, здається, залишила. Але, на жаль, ні на столі, ні під столом, ні в шафці — його ніде немає. У безсилій злості падаю на стілець і опускаю голову на стіл. Це ж треба було — і п’яти хвилин не минуло, як якась сволота його поцупила. Немає сумнівів, що хтось з однокласників. Я ж однаково з’ясую хто, і влаштую цьому самогубцю таке пекло, що мало не здасться!

Якийсь шурхіт змушує мене різко підвести голову. Здивовано дивлюся на це непорозуміння, що застигло на порозі. Помітивши мене, він проходить усередину й зачиняє двері. Підходить, сідає на сусідню парту й дивиться на мене. На пухких губах грає посмішка, і мені вбачається в ній глузування. Дивлюся в його очі, вловлюю там пустотливий блиск і розумію, що глузування мені не здалося.