Глава 1

Від нудьги блукаю поглядом по потилицях однокласників. Скоріше б закінчився останній урок, щоб піти тусити з подругами. Якби батьки не контролювали кожен мій крок, я б зараз уже відривалася на повну з дівчатами, своїм хлопцем і його друзями.

Мій погляд чіпляється за чорні пасма волосся, варто зазначити — гарного волосся, густого, трохи задовгого, як на мене, із синювато-чорним відливом. Мимоволі ловлю себе на думці, що із задоволенням запустила б пальчики в ці пасма й дізналася, чи такі ж вони шикарні на дотик, як на вигляд?

Струснувши головою, жену дурні думки. І така злість накочує! Ще не вистачало фантазувати про якесь убозтво! Злидень і страховисько, хоча мармиза наче й симпатична. Щоправда, я не дуже придивлялася. Не належить першій красуні школи витріщатися на різну потолоч.

Цей новенький мене відверто бісить. І щоб розвіяти нудьгу, я із задоволенням покажу йому, хто тут головний.

— Гей, ти куди? — шепоче Катя, подруга, яка завжди сидить поряд зі мною.

— Т-ш-ш, — шикаю на неї, поки училка нас не спалила. Не хочу отримати чергову догану від предків.

Ми з Катюхою сидимо на останній парті, а цей задрот на дві парти попереду сам. Звісно, ​​кому таке страховисько потрібне? Хто сяде поруч із хлопцем, що вирядився наче на Гелловін: весь у чорному, важкі черевики, на джинсах ланцюги, на руках якісь дивні браслети, у вухах сережки, ще й це чорне волосся, таке ідеальне…

Дратує, одним словом.

Підкрадаюся тихенько. Деякі однокласники лише погляди крадькома кидають, але, звісно, мовчать. Ще б пак! Нехай спробують щось бовкнути. Льоша їм зуби повибиває, варто мені тільки натякнути. Це я про хлопців. А Віра та Тоня — свої дівчата, мене не здадуть.

Льоша — мій хлопець. Як і належить за статусом, він перший красунчик школи, його батьки дуже заможні, як і мої, і нас давно посватали. Втім, ми не чинили опір. Зустрічаємося, тусимо разом і плануємо в майбутньому одружитися.

Так ось, повертаючись до наших баранів. Підкрадаюсь ближче до новенького і, обережно поцупивши його сумку, яку він недбало кинув на підлогу, повертаюся на своє місце. Поки училка розписує якісь формули, супроводжуючи свої дії поясненнями, ми з Катюхою дістаємо вміст сумки.

Кілька книг (та хто ж їх носить?!), зошити, цигарки (опаньки, а в хлопця є шкідливі звички!), телефон, на жаль, лежить біля нього на столі, а ось це вже цікаво! Катька витягує альбом, розгортає його і…

Вона пирскає зі сміху, одразу прикриває рот рукою. Віра та Тоня (подруги сидять перед нами) обертаються, хоча вони й до цього кидали косі погляди в наш бік, намагаючись побачити, що там цікавого в новенького в сумці ми знайшли. А я чомусь вихоплюю альбом із рук подруги та ховаю його у свою сумку.

Подруга бурчить, а я їй шепочу, що потім подивимося, нічого привертати зайву увагу. Складаємо решту всередину, і я повертаю сумку новенького туди, де вона й була. Він навіть не помітив, настільки захопився уроком. Зануда. А альбом… Мені чомусь відчайдушно не хочеться, щоб це бачив ще хтось крім мене. Вони не зрозуміють. Вони не вміють цінувати мистецтво.

А це і справді дуже гарно. В нього талант. Мене дивує, що таке убозтво вміє так гарно малювати. А ще більше вражає, тому що я теж малюю. І дратує! Мені здавалося, що я унікальна, особлива, хоча в школі ніхто й не знає про мою пристрасть. А тепер… Мої картини олією на полотні — бездарна мазанина в порівнянні з його малюнками на звичайному альбомному аркуші олівцем.

— Треба вигадати щось таке, щоб його на місце поставити, — шепочу Катьці спересердя.

— В сенсі? Він нічого не зробив, — дивується подруга. І дивує мене.

Хіба треба щось робити для того, щоб стати об’єктом знущань? Просто я так хочу. Просто він мене дратує, бісить і відволікає мене від уроку. У мене й так з геометрії суцільні косяки, а тепер через нього на один прослуханий урок більше.

— Якби зробив, Катюша, тоді на місце ставив би його Льоша. А так… не подобається він мені. Цього недостатньо? — дивлюся з викликом.

Комусь набридло бути моєю подругою?

— А як на мене, то він симпатичний. Хоча виглядає дещо стрьомно, але все одно гарненький. Високий такий і на обличчя дуже навіть няшний, а губи які, — Катька закочує очі. — І на додачу ще й розумний. Ти знаєш, що йому всього лише шістнадцять? Він перескочив два класи. Цілком перспективний хлопець.

— Задрот він і заучка. І страховисько. Зрозуміла? — шиплю у відповідь.

Тоня з Вірою обертаються. Навіть Макс, який сидить перед ними з Кірою (її сьогодні немає), кидає на мене погляд. Невже я так голосно сказала? Потилицею відчувши щось недобре, на нас обертається училка. Дивиться крізь скло товстих окулярів. Та половина класу вже повернулася! А цей сидить — наче все, що відбувається навколо, його взагалі не стосується. Сидить і дивиться перед собою.

— Бондарь, ти настільки добре знаєш геометрію, що замість того, щоб слухати уважно, шушукаєшся із сусідкою?

Я мовчу. Тільки пропалюю училку поглядом, а подумки спалюю на ритуальному багатті цього… Черниша! Весь у чорному, наче демон із пекла. І нахабний такий. І життя мені псує. Та як він сміє мене ігнорувати?

Він прийшов до нашого класу близько місяця тому. Постає питання, який дурень усього за пару місяців до випускного переводиться? Не міг десь там доучуватися? Треба було в мій клас припертися? Він з усіма чемно спілкується, хоча я б не сказала, що з кимось товаришує. Сидить чомусь і досі сам. А найголовніше, за цей час він жодного разу не поглянув у мій бік! Слова не сказав, навіть не привітався. Наче це нижче його гідності. Наче це я якась… потвора, а не він фрик.

Я знаю, що його ім’я Дмитро Чернов, що йому шістнадцять — я теж щось таке чула, хоча точно не знаю. І що він відмінник, зразковий хлопець на уроках, хоча з його зовнішнього вигляду і не скажеш. Я б і не знала цього, і навіть не дивилася б в його бік, якби він не маячив постійно перед очима, а подруги не шепотілися про нього потай від мене, стверджуючи, який він класний і взагалі — крутіше, ніж мій Льоша.