9. Розділ

Високі вікові дуби та зовсім нові деревця губились з поля зору спецпризначенців підрозділу «Привид» через наказ йти якомога швидше. За наказом генерала їхній підрозділ повинен якнайшвидше врятувати людей, яких захопили на збройовому сховищі.

Це було дивно. Надзвичайно дивно, тому що зазвичай на такі завдання відправляли когось із «Легіону» через їхню спеціалізацію та засекреченість даних, тому цей наказ звучав незвично, але не підкоритися вони не могли.

Арден проривалася крізь зарості, тихо лаючись крізь зуби. Вона підсвідомо розуміла, що дані не збігаються з дійсністю. Вона знала місцевість біля сховища, але вони йшли зовсім в іншому напрямку. Але зараз повертати не можна. Вони повинні хоча б зрозуміти, хто саме дав наказ їхньому підрозділу.

Пальці аж до побіління стискали зброю, а екстрена рація відтягувала кишеню. Краще було б просто викликати «Легіон» і не мати мороки, але ганьбити своїх хлопців в очах вищих не хотілося, і кожна нова думка змушувала ноги працювати попри супротив власниці.

Вона дала команду своїм бійцям, і менш ніж за хвилину позиції були зайняті. Дельта Один та Дельта Два взялися за розвідку. Камера була занесена під двері. Через довгі п’ять хвилин перший піднявся і вказав жестом: нікого. Це було подвійно дивно. Арден махнула рукою, вказуючи шлях усередину, і під її керівництвом почалася операція…

Командами вони обійшли всю будівлю, але нікого так і не знайшли. Залишилась тільки кімната охорони, а потім завдання офіційно буде вважатися хибним. Арден вихопила пристрій і за лічені рухи відкрила двері, а за секунду рознеслися постріли. Їхню команду оточили.

— Якщо ви здастеся нам добровільно — ми залишимо вас живими, просто генералу дуже не потрібен галас.

Арден усміхнулася та скинула зброю. — У нас є наказ, проти нього ми не підемо.

— Що ж… мені шкода.

Все діялося так швидко, що погляд не чіплявся за деталі. Ось вони розбігаються врозсип, ось Дельту П’ять ранять, першого беруть у заручники, інші, поклавши кількох ворогів, побігли врозтіч. Блукаючи глухим лісом, Арден все ж дісталася прибудови. Але з міста нікуди не дітися, воно було оточене підрозділом «Пролайни»! Ці покидьки прикинулися бідолашними! Рятувати їх треба! Арден залягла на даху, її очі невідривно дивилися в приціл, роздивляючись позиції ворога. Всі місця відходу перекриті, шляху назад немає.

Ганьба…

Ганьба, бути командиром, який не зміг врятувати свій підрозділ! Вони були найкращими серед мисливців, якщо не брати до уваги «Легіон»… Але зараз не час думати про місце та час, про своє чесне ім’я, що вкриється пилом недовіри. Треба рятувати своїх людей, поки не стало запізно.

Арден більше не вагалася й хвилини, витягла рацію і викликала вже знайому частоту. На виклик майже одразу відповіли.

— Кастере. «Привиди» потрапили в халепу, нам потрібен «Легіон»!

— Тебе зрозумів, збираю команду. Відбій.

Саме цим «Легіон» відрізнявся від інших. Жодного питання. Жодного зайвого слова. Тільки холодна готовність. Вони не питають «чому?». Вони питають «куди?». Їхні дії завжди продумані та чітко сплановані, команда ідеально підготовлена, а виконання завдань вище за будь-які підрозділи. А ще, вони не підкорялись наказам. Над ними не було управління, як над іншими, єдине правило, що в них було, — не вбивайте невинних. На цьому все.

Необмежене право на хаос могло розв'язати їм руки настільки, що перетворило б їх на потвор. Але в командуванні стояла людина, що краще за генералів стримувала «Легіон». Нед та його права рука Франц. Якщо наказ, що був узгоджений на початку операції, буде порушений — вони тебе і вб’ють. У «Легіоні» з цим набагато суворіше, але це й дієво.

Якщо вони вже висуваються сюди, значить, все буде добре…

З цього моменту вона більше не була командиром підрозділу. Вона була тінню. Снайперу потрібно злитися з обстановкою, бачити все, що ховається від чужих очей та прокладати шлях на волю.

На борту швидкісного конвертоплана стояла гнітюча тиша. Нед нервово постукував ногою, роблячи позначки на онлайн-карті. План операції переносився на модель, відображаючи відчуття сенсорів зору.

Вперше за довгі місяці вони були у повному складі.

Зазвичай балакучий Джим сидів у тиші, налаштовуючись на операцію. Цього разу їхнє завдання — стати тінню, яку не спіймає навіть найяскравіше світло.

Перед ним на сусідній лаві спала Фара, поклавши голову на плече Аена. Вона здавалася безтурботною та легковажною, але небагато залишилось живих свідків її титановій волі у будь-яких справах, що стосувалися вибухів. Її здібності були здатні спричинити будь-який вибух, навіть якщо завдання — знищити ціле місто.

Аен був повною її протилежністю — зброя, що захована у живий скелет. Він був здатен вбити будь-кого, будь-якою зброєю, якщо хтось піде проти них. Його зазвичай спокійний та саркастичний характер змінювався у моменти бою. Він перевіряв набої у кріпленнях на своєму бронежилеті.

Лара сиділа настільки тихо, що її можна було й не помітити, але її погляд пронизував до кісток. Зараз її увага була прикута до отрути, якою вона з педантичністю маніяка вкривала стріли. Вона працює як тінь: без слідів, без різанини, без очевидців.

Френк сидів збоку від неї, здавалося, його увагу займала тільки оптика на гвинтівці, що пройшла не один бій. Але він відчував її присутність завжди. Роки праці пліч-о-пліч зв’язали їх не гірше за штамп у паспорті.

Зліва від Кастера — Райен та Франц. Перший про щось збуджено розповідав, жестикулюючи та вибухаючи сміхом. Здавалося, він зовсім не думав, що чекає далі. Але серйозний погляд говорив про інше. Франц тільки кивав на слова друга, протираючи кинджали, що Кастер повернув сьогодні після виконання завдання.

Оуен та Лірі завершують «Легіонерівський» стрій. Команда берсерків, які завжди стрибають у гущу подій. Якщо перед ціллю буде стіна — вони її знесуть, навіть не помітивши, а якщо перед очима зупиниться ворог — йому можна тільки поспівчувати.