7. Розділ

— Я… — замість звичайного голосу був хрип. Кастер судомно ковтнув та промовив, перериваючи голос у голові. — Я… був піддослідним в лабораторії «Джерело»…

На кімнату опустилась тиша. Здавалось, вони навіть не дихали. Майор дивився, не маючи сили відвести погляд. Він здогадувався, що в легенді спецпризначенців щось не так, але не був готовий дізнатись таку правду.

Серце стисло болем.

— Кастере… — він почав говорити, але слова застрягли в горлі. Що можна сказати в такому випадку? Всі слова втратили будь-який сенс.

Кастер звів брови і швидким рухом стягнув із себе сорочку. Біла майка не могла приховати плечей та передпліччя, а приховувати було що. Все ліве передпліччя було вкрите щільною пов’язкою. За неї Нед і взявся неслухняними пальцями. Рухи були роками відточеними, як і все, що він робив.

Інакше неможливо.

Інакше він давно б заплатив життям за свою необережність.

Очам поставала світла шкіра, а трохи далі, біля самого зап'ястя, вибиті цифри. Вони були нечіткі та майже невидимі через величезну кількість шрамів, що вкривали номер майже цілком.

— Я знаю, що твої батьки були людьми з великої літери. Ваше прізвище прославилося в широких колах мисливців ще до того, як набув чинності закон. Як син таких великих людей тільки міг потрапити в таку ситуацію? — невпевнено спитав Логан.

Нед мовчав, а потім несподівано посміхнувся. — Для того, щоб зрозуміти, треба починати з самого початку…

— На відміну від своїх батьків, я був жахливим боягузом. Від одного погляду на перевертня у мене тремтіли коліна, а зброя випадала з рук. Після кількох таких вилазок батьки зрозуміли, що толку з мене не буде, тому сказали зосередитися на навчанні. Я навчався в академії мистецтв, майже весь час витрачав на малювання чи читання, яке тоді просто обожнював. Мене неможливо було відрізнити від звичайного підлітка, а зіставити такого, як я, з моїми героїчними батьками було дуже складно. Але все змінилось після однієї поїздки…

29.08.2003 рік. Штат Луїзіана. Новий Орлеан.

Сонце приємно світило, даруючи свої останні промені. Навколо була задуха, вже дуже скоро повинен вдарити дощ. У цій місцевості це було не рідкісним явищем. Чорний джип рівномірно їхав по розпеченому асфальту, а в салоні точилася приємна легка бесіда.

Вони тримали шлях додому. Після кількох тижнів, проведених у компанії гарних друзів, повернення додому здавалося чимось містичним, але не менш радісним.

— Як ви дивитесь на те, щоб по дорозі заїхати по фастфуд та подивитись разом якісь фільми? — Ітан подивився на сина, що сидів на задньому сидінні, а потім на дружину.

— Звучить чудово! — Менсі широко усміхнулась. — А що ти думаєш, Неде? — м’яко спитала жінка, з ніжністю дивлячись на серйозного сина, що щось вперто виводив у блокноті.

— Було б чудово, — пробурмотів він, а хвилину потому відклав блокнот у сторону. — Це справді гарна ідея, тату. — Обличчя хлопця трохи прояснилось.

Батько з теплом подивився на сина і м’яко посміхнувся йому. Кастер уже зовсім дорослий, наступного року піде до університету, а там не за горами своє життя. Йому вже сімнадцять… Як же швидко плине час…

Найбільше Ітан любив згадувати історію, яку хотілося розповідати всім, хто зможе вислухати. Ім’я Кастеру обирали дуже довго, перебрали безліч гарних імен, але всі вони здавались не такими. І от коли до пологів залишалось кілька днів, залишилось два. Менсі наполягала на простому, але милозвучному імені «Нед», а Ітан схилявся до більш серйозного «Кастер». Довго вони сперечалися, але знайшли рішення.

У свідоцтві про народження їхнього сина новими чорнилами було виведено: Нед Кастер Фаєр.

Хто тільки міг подумати, що в сім’ї мисливців народиться повністю творча людина. Його пальці вправно грали на клавішах фортепіано, а не заряджали вогнепальну зброю, а обережні руки створювали тільки картини. Але вони були не проти, аби він був щасливим, а все інше не мало значення.

У салоні лунали приємні бесіди, а легкі жарти розріджували атмосферу, але неочікувано перед машиною з’явився чоловік.

Ітан вдарив по гальмах, викручуючи кермо вправо, але машина, не витримавши такого, перевернулась із пронизливим хрускотом битого скла та ляском металу.

Кастер чув, як начебто з-під товщі води, його кликали батьки. Їхні голоси були сповнені напруги та справжнього страху. Перед очима пливло, але він вгадував силуети батьків. У батька була розбита скроня, стікала кров, вкриваючи багряним обличчя. А в мами була розбита брова та дуже пошкоджена щока, але в цілому вони були майже неушкодженими, як і сам Кастер. Якщо не враховувати удару головою та ногою.

Але тиша та спокій тривали не довго. Двері, що вели до заднього сидіння, вилетіли під натужною силою потвори, що потягнула його за ноги на вулицю.

Небо було похмурим, ось-ось повинен вдарити дощ. З громом та блискавкою, з проливною зливою, але зараз на це ніхто не звертав уваги. Його батьки кинулися з машини з внутрішнім страхом: можливо, вони бачать його востаннє…

Їхнім очам постала картина, від якої мурахи поповзли по спині, а руки судомно смикнулись у підсвідомій надії забрати та захистити його.

Потвора тримала його на витягнутій руці, стискаючи шию, перекриваючи кисень. Інша рука потвори своїми кігтистими лапами роздирала його плече, біль пронизував кожну клітинку його тіла, з губ зривався зірваний хрип.

— Ви дізнались надто багато, влізли занадто глибоко, а «Джерело» вміє приховувати свої таємниці, — чоловічий голос завиваючи казав.

Ітан зробив судомний крок у їхню сторону. Це його син. Це його хлопчик! І він не дозволить, щоб він відповідав за його гріхи!

— Відпусти його! Він ні в чому не винний, забери мене!

— О ні! Це було б дуже просто! — скрипуче засміялась потвора. — Ви повинні страждати, — повільно, немов тягучий мед, проспівав він.

Кігті потвори з противним хлюпотом пройшлися по очах, вириваючи з коренем. Кров застелила обличчя, а крик, що зірвався з губ, згас, перекритий рукою. За хвилину тіло обм’якло, повисаючи лялькою в руках потвори, але серце його продовжувало битися…