6. Розділ

Логан міг задихнутися, якби Кастер не встиг завчасно. Не звертаючи уваги на слова «лікаря», він наближався до Майора.

Різкий та гострий, немов лезо, удар по щоках змусив того зробити судомний вдих. Майор зігнувся, тримаючись за груди, а Кастер чіткими ударами постукував йому по легенях.

— Ви як? — тихо спитав він.

— Жити буду, — ледве чутно мовив той.

Кастер довго мовчав, а потім все ж промовив. Тихо та невпевнено:

— Я, здається, знайшов вихід.

— Який? — Майор занепокоєно вдивлявся у похмуре обличчя підлеглого.

— Якщо ви відповісте на одне моє запитання, то ця теорія зможе підтвердитися. Скажіть, будь ласка, чи розповідали ви кому-небудь про випадок, який стався з вами роки тому. Випадок, у якому ви отримали невичерпну травму. Той, у якому брала участь Аманда та Саймон.

— Я… — Логан судомно ковтнув та забігав поглядом по кімнаті.

— Відповідайте! — крикнув Нед, і Логан здався.

— Я ніколи не розповідав!

— Я так і думав…

Нед різко відійшов від нього та заходив по кімнаті.

— Еві, у тебе є якась травма, про яку ти ніколи не розповідала? Наприклад, той випадок із твоїм чоловіком?

— Ні, — тихо відповіла вона, намагаючись зрозуміти, до чого той хилить.

— Тоді тобі нічого не загрожує, — видихнув більш спокійно Нед.

— Я нічого не розумію, до чого тут це?

— Ця потвора впливає на наші потаємні страхи, на те, що ми роками тримали в серці, не в змозі розповісти будь-кому. Наші страхи, біль та ненависть перетворились на цих тварюк, що бубонять у нас у голові. Вони змушують робити жахливі вчинки. Наш капітан ледве не вмер через це! — Нед різко розвернувся та сплеснув руками. — Все до банальності просто! Треба розповісти про це, і все пройде. Якщо мовчати, то в нас менше ніж три дні. Смерть вже стукає нам у двері.

Він взявся за голову та посмикав своє волосся.

— Я не зможу вимовити й слова, — тихо засміявся він. Сміх більше був схожим на скрип, радості не було зовсім, тільки тваринний жах… Його рухи були нечіткими, судомними та переляканими.

— Так просто? — недовірливо спитав Логан.

— Так, — тихо відповів Нед і осів на ліжко. Ноги відмовлялись тримати його, спогади проти волі спалахували в голові.

— Майоре, чи не можете ви розповісти першим?

— Що з тобою? — Логан різко розвернувся та вдивився в статуру Неда. Він здавався своєю тінню.

— Боюсь, я не зможу вимовити й слова, — невесело засміявся Кастер. — Мені здається, що як тільки почну говорити, в мене відпаде язик.

Сказати щось проти Логан просто не зміг. Він вдихнув повітря, начебто збирався стрибнути у воду. Він бачив краєм ока жінку та хлопчика, що зараз стояли віддалік, завмерши. Вони начебто прислуховувались до його слів…

Високий будинок був дуже гарним. Зелений сад та яскраво-червоний колір фасаду приковував погляд. А ще більше радості додавало те, що тепер він належить їм. Логан роздивлявся домівку, м’яко обіймаючи дружину за талію.

— Ти віриш, що ця краса тепер наша? — Губи його розтягнулись у щасливій усмішці.

— Досі не віриться! — мрійливо мовила молода жінка. — Любий, ти в мене такий чудовий! Ти навіть не уявляєш, скільки зробив для нас! — Вона м’яко поцілувала його у вуста.

Повз них пробіг хлопчик років дев’яти. Він показав їм язика та побіг далі розглядати нову територію. Тихе містечко, віддалік від гучних мегаполісів. Гарна природа та спокійні сусіди. Все здавалось ідеальним.

Життя пішло своїм ходом. Логан ходив на роботу до шахти, іноді зникаючи там на довгий час. Його кохана дружина Аманда займалась домом та дитиною, а їхній милий син Саймон нещодавно пішов до нової школи.

Неділями вони ходили в гості до сім’ї старости містечка. У нього була велика сім’я та двоє чудових доньок. Його дружина була прикладом чудової хазяйки, а діти символом чистоти та чесності.

Але з кожним разом ці зустрічі ставали напруженішими. В одну з них Логана відчитали за зовнішній вигляд, через залишок вугілля на шиї. Наступного разу — Аманду, за неправильно зроблену вечерю, а потім і їхнього сина, за надто активну поведінку.

Тоді Аманда, не витримавши, заступилась за сина.

— Ви не маєте права вказувати нам та нашому сину, як правильно жити! Ми тихо живемо своє життя і не потребуємо вашої допомоги.

— Ми краще підемо додому, — холодно додав Логан. — Не будемо змушувати вас сидіти в нашій компанії надалі.

Вони взяли свої речі, зібрали сина та, тихо попрощавшись, покинули домівку. Коли двері зачинилися, староста тяжко зітхнув та пробурчав:

— А вони мені почали подобатися, але надто… вольові. Зв’яжіться з «Джерелом», у мене є що їм запропонувати. Давно я не поставляв їм новинок, — стариган потер долоні. — Ці дурні ще поплатяться за те, як себе поводили в його домівці. В його місті!

На наступний день рано-вранці Логан пішов на роботу. Дружина, як і завжди, проводила його і м’яко поцілувала в губи.

— Повертайся скоріше, завтра вихідні, давай проведемо їх весело. З’їздимо в парк? Саймон давно просив, та все ніяк не виходило.

— Все, що ти забажаєш, кохана моя! — Він ніжно їй усміхнувся та міцно стиснув в обіймах. Усередині серце стискалося, передчуття нещастя позбавляло його повітря.

Вони попрощались, і він пішов на роботу. Зазвичай Логан повертався о шостій годині вечора, але сьогодні його затримали ледве не силою до восьмої.

Він швидким кроком йшов тротуаром та намагався не переходити на біг. Почуття жахливого тільки посилювалось. Ось здалеку він бачив уже знайомий паркан, а за поворотом уже повинна бути його домівка, але зустрів його не тихий сад, а розвалини.

Головні ворота перекосилися, на головних дверях були подряпини та проколи, наче її били зброєю. На сходах лежали осколки ваз, в яких стояли свіжі квіти, а зелену траву застеляло скло.

З дому він почув голос. Той був глухим та чітким. Страх підганяв, і він, штовхнувши двері, влетів до коридору. Вся підлога була вкрита кров’ю, слід тягнувся до кухні.