5. Розділ

Нед сліпо озирався, не в змозі розгледіти та втекти від людини, яка вже вмерла. Він сам вбив його, але як таке можливо, що «лікар» прийшов по його душу? Це просто неможливо!

Він спиною відходив до дверей, постійно озираючись, але це не допомогло. Над самим вухом пролунав сміх, а потім слова:

— Ти ніколи не втечеш від мене, блакитноока принцесо. Я, наче отрута, розсіявся по твоїм тілу. Ти не зможеш позбутися мене.

Неначе блискавкою його прострелила здогадка, що змусила швидше перебирати ногами. Він повинен устигнути розповісти, доки не стало пізно.

Коридори здавалися нескінченними, дихання збилося, а єхидний сміх над вухом змушував мурахи бігти по шкірі. Він врізався у двері, що вели на палубу. Під пальцями було холодне залізо, що піддалося його пальцям, відчиняючись.

Кастер ледве не вивалився на палубу та, не переводячи дихання, задихаючись, гаркнув:

— Відійдіть від борту на метр! Негайно! — В його очах застиг справжній страх. Обличчя скривилося, а пальці до побіління стиснулися. Звичну усмішку начебто зірвали з обличчя.

Не розуміючи, що сталося, всі завмерли, а через секунду зробили два кроки назад. У межах місця, де вони щойно стояли, пролетіли щупальця. Слизькі та потворні. З них потоками стікав слиз, а багряно-рожевий колір нагадував криваве м’ясо.

— Що сталося, Кастере? — Джиммі та Логан здивовано подивились на нього.

Кастер майже не почув їхніх слів, у вухах стояв голос «лікаря»:

— Кастер? Так ось як тебе звати. Я навіть не думав, що у такого створіння, як ти, взагалі є ім’я, — гидливий сміх заповнив його свідомість. — Ти назавжди залишишся номером «8965». Усі твої спроби позбутися цього не увінчаються успіхом.

Кастер несвідомо стиснув ліве зап’ястя, навіть не помітивши, що впивається нігтями до крові. Сорочка не рятувала ситуацію. Ніяку.

Він точно знав, що там, під шаром тканини та бинтів, знайде. Він міг уявити ці цифри перед очима, настільки точно запам’ятав, торкаючись. На його лівому зап’ясті вибитий номер. Той, який він мріяв забути.

Він вкритий шрамами, що були свідками його агонії. У якийсь момент хотілось позбутися болю. Знищити спогади. Спалити та стерти собі пам’ять.

На світлій шкірі чорними чорнилами були вибиті цифри: «8965». Чорнила не зникають, не стають світлішими, і навіть під шаром шкіри залишають слід. Чорнила начебто очорнили його серце. Проникли настільки глибоко, що можна знищити тільки з коренем.

Погляд посклянів. У мертвих очах був тільки холод. Губи тремтіли, а кров невеликими струмочками стікала на палубу.

— Чорт! — Кастер схопився за голову, намагаючись заглушити думки.

— Кастере! — Евеліна струсонула його за плечі. Він ледве не впав.

Вона вдивлялась в його обличчя. Гукала ім’ям, але все було марним. Таким вона не бачила його ніколи. Нібито його живцем поховали під шквалом думок, сумнівів та болю минулого, що він носив у собі понад двадцять років…

— Ця потвора, — прошепотів Кастер, коли повернув до себе змогу говорити. — Вона викликає галюцинації на основі ваших найстрашніших жахів. Я не знаю яких саме, але хочу дізнатися, можливо, в цьому криється розв’язок проблеми, — хрипким голосом мовив він. Губи тремтіли, а погляд бігав, немов намагався крізь пелену роздивитись бодай щось. — Не знаю нічого про зорові галюцинації, але краще перестрахуватися.

— Кого ти чуєш, Кастере?! — У голосі Капітана Янґа відчувався неабиякий страх.

— Я чую людину, що зламала мене! Але я знаю, що він вмер! — Голос зірвався на хрип. — Я своїми руками розтрощив його скроню!

Кастер закрив обличчя руками. Пальці невблаганно тремтіли, а голова втиснулася в плечі. Він хотів стати меншим.

— Еві, ти залишишся з Кастером. Відволікай його, як тільки зможеш! Кастере, спробуй знайти, що саме викликає таку реакцію мозку, а Джим та Нейтан залишаються зі мною. Ми будемо дивитись за периметром з безпечної території.

— Вас зрозумів, сер… — Голос був приглушеним через долоні. Кастер повільно піднявся і, тримаючись рукою за стіну, пішов у каюту.

«Лікар» поки змовк. Дзвеняча тиша тиснула на мозок, а пальці судомно шукали праці.

Кастер відчував присутність Еві, чув її кроки, і від цього ставало краще. Коли ноги знайомо переступили через поріжок, він пройшов ще кілька кроків, доки не сів на своє ліжко, підтягуючи до себе ноутбук.

Праця виконувалася вже монотонно, рухи були роками відточеними, а мозок опрацьовував інформацію, перекриваючи спогади, що лізли до голови.

Він записував всі можливі випадки впливу: Вірус, паразит чи якийсь симбіотичний об’єкт. Вплив на психіку чи спогади він теж не забував.

По кімнаті розливався монотонний стукіт по клавішах та тихі слова, що Кастер проговорював про себе. Поруч із ним, немов тінню, сиділа Еві. Вона дивилась в екран, підкидала ідеї та легко обіймала його. Нібито нагадувала про реальність та забирала його з полону самотності.

«Лікар» мовчав довго та з’явився неочікувано і змусив Неда смикнутись від несподіванки:

— Невже ти забув про мене, блакитноока принцесо? Все шукаєш можливість позбутися мене? А от не вийде. У тебе нічого ніколи не виходить, цей раз не буде винятком. Ви всі помрете тут, просто зійдете з розуму. Ваш мозок розплавиться за три дні. З кожною секундою симптоми ставатимуть гірші. Я протримаю тебе подовше, щоб ти почув агонію свого улюбленого Капітана, а потім, як відривають крила твоєму янголу. Ну і як я міг забути, як буде благати про помилування, наша мила Еві. Чи не прекрасний сценарій? — Хрипло, жорстоко засміявся «лікар».

Пальці завмерли над клавіатурою. Він потягнувся рукою до волосся та легко смикнув короткі пасма, щоб повернути тверезість розуму. Він зможе подолати цю потвору, зможе врятувати всіх. Їхньої смерті він просто не переживе…

Години невблаганно втікали від нього. Неначе пісок крізь пальці. Мозок судомно думав над розв'язанням проблеми. Багато теорій було відкинуто. Залишилось дві…