Пролог

Кімната була сповнена темряви, яку розсіювали рідкі сонячні промені, що проходили скрізь дерев’яні дошки. В приміщені стояв страшенний ляскіт, а тихі схлипи переривалися криками лютого страху.

За нею по п’ятах йшла смерть.

Величезна статура потвори схилилася над дівчиною, що втислася у далекий куток втискаючи голову в плечі. По її щоках скрапували сльози, але вона душила ридання в собі, в надії на те, що монстр її не помітить.

Перед нею стояло величезне «щось». Обличчя неначе спливло, з широкої пащі скрапувала слина, немов він вже мріяв як вгризеться в її плоть. Одяг разом зі шкірою опадав на підлогу невблаганно лякаючи її.

- Я просто хочу зробити твоє життя щасливішим, - голос, булькітливий та хлюпочучий змушував мурахи бігти по спині. Вона яскраво як ніколи зрозуміла «це кінець»…

Вона сильно заплющила очі, закриваючи голову руками в останніх спробах захистити своє життя.

Різкий, гучний хрускіт змусив смикнутися і зачепитися поглядом за потвору, яка зашукуючи дивилася у сторону виходу. Вона точно це знала.

Там, в напівтемряві, підсвічуваний лише рідкими променями сонця стояв високий чоловік. Його риси здавалися нереальними, а очі закривали окуляри, не даючи роздивитися навіть блискіт в очах. На його голові були навушники, які він зняв та повернув голову у сторону потвори.

- Вибачте, що потурбував - це готель? - його веселий низький голос звучав незвично в цьому місці та відбивався від стін луною.

- Світ поповниться двома щасливими людьми! - збуджено відізвався булькотом монстр. В його очах яскраво іскрилася радість, а в широких зіницях вона бачила своє відображення. За ними не було видно навіть кольору очей.

- Ох… - вдумливо відізвався чоловік роблячи впевнений крок уперед. - На жаль, мені дуже вже подобається жити своїм життям, яким би воно не було бідоновим, - промінь сонця пробігся по його обличчю висвітлюючи широку усмішку на вустах.

- Я позбавлю тебе страждань!

Чоловік не слухав, а підходив ще на крок. Вона вже бачила його статуру. До неї залишалося декілька кроків.

- На превеликий жаль, сьогодні твої плани не збудуться. До речі, все хотів спитати, - ще один крок. - А що з тобою сталося? Перший раз бачу настільки облізлого перевертня! - почулось страшне гарчання, що переривалося булькотом. - А! Зрозумів-зрозумів, не та фаза місяця? Ти що не знав, що треба змінювати «хутро»? - насмішка звучала в його голосі.

- Якщо ти не хочеш бути щасливим! Тоді будеш мучитися в агонії до самого кінця! - голосний рик та хлюпіт, а за ним сильний ривок і тіло перевертня відштовхнуло чоловіка в стіну. 

Дерево під його спиною хруснуло і декілька дерев’яних пластин осипалися на підлогу впускаючи ранкове світло.

- Хочеш танцювати? Тож потанцюємо! - радість в голосі чоловіка не зменшилася ні на йоту. Він швидко вихопивши срібний кинджал ринувся на потвору. Різкий випад і три колоті удари, один з яких все ж знайшов свою ціль.

Підвал сповнився страшним, звіриним вивчанням.

Чоловік наступав на тварюку завдаючи сильних ударів, паруючи кігтисті атаки. Він ухилявся, присідав і складалося враження, що бачив ледве не краще за потвору.

- Чого ти не хочеш стати щасливим!? - в розпачі прогарчав перевертень, кігтями полосуючи по його животу. Подряпав одяг, але не шкіру.

- Якщо стану щасливим, то забуду хто я такий, а цього мені не потрібно,  - вишкірився чоловік та одним сильним рухом встромив зброю в серце перевертня.

На підлогу опало лялькою тіло молодого хлопця, що було вкрито тими самими ганчірками. Чоловік не зволікаючи дістав свою зброю з характерним звуком і витер його об одяг перевертня, що зараз лежав втративши життя від його руки.

- Х…хто це?

- Перевертень. Мерзотна тварюка, може стати будь-якою людиною і підставити будь-кого. От тільки після смерті перетворюються на тих ким завжди були, якщо звісно фаза луни не дозволяє підтримувати облік. - він повернув до неї обличчя і вона ледве стримала крик вдивляючись в гарне обличчя перемазане кров’ю. Його сині - тепер вона була впевнена в цьому - окуляри були теж в крові, що скрапувала його обличчям. От тільки чоловік не звертав на це жодної уваги. - Йдемо геть, не хочу знаходитися в цьому гнилому місці й надалі, - він подав їй руку допомагаючи піднятися.

- Як ви мене знайшли? Ви ж мисливець?

- Ну…мій старий приятель подзвонив і сказав, що у нього зникла молода помічниця. Я зіставив два і два. Ось ми тут! - він широко посміхався.

Вони вийшли на вулицю і сонце освітило їхні силуети. Воно різало очі, але ще ніколи їй не біло так спокійно і добре.

- Як вас звати? - спокійно спитав він.

- Анрі, - тихо відповіла вона. Він протягнув їй руку.

- Мене звати Нед. Хоч і при таких умовах, але я радий був познайомитися.

Анрі підняла погляд і зрозуміла, що саме їй здавалось дивним в ньому. Очі. Яскраві та живі вони не фокусувалися ні на чому, за синіми скельцями окулярів, його очі не мали блиску. Він нічого не бачив. Був сліпим…