Бабине літо

Була ще та оксамитова пора, коли літо з осінню вдвох пили небесну блакить з вершковими хмаринками, обережно додаючи в теплі кухлі вересневого золота. Прохолодні ночі й спекотні дні ваблять до відпочинку та філософських роздумів. Але в селі завжди є що робити. Стара яблуня рясніла соковитими плодами ніжного медового кольору. Тітка Ганна стояла під нею, тримаючи біле пластикове відро, що залишилося після будівництва. Як Іванко тоді сварився, що вона вимиває чергове відро з-під суміші чогось з чимось! А тепер вона збирає в них його улюблені яблука. Сама. Немає Іванка. Три місяці тому поховали її синочка на сільському кладовищі. Вона ходить туди щодня. І сьогодні піде. Яблука принесе. Улюблені. 

Відро одразу стало важчим. Наче він лишень секунду тому тримав його, а тепер випустив, й вся вага яблук прийшлася на тітку Ганну. Єдиного сина, якого вона виростила самотужки, забрала війна. Колись їй було ніяково від бабусиних листівок на Новий рік та на день народження, адже вони завжди закінчувалися побажанням мирного неба над головою. Дівчинці було дивно. А хіба може бути інакше? Ну, можливо десь там, в далеких країнах, але ж не тут. Тут. Здавалося, досі панує той страшний лютий. Проте яблука свідчать про інше. Треба зібрати. І виноград. Та віддати Маринці. Вона в шпиталь передасть, нехай хлопці та дівчатка одужують. 

Тітка Ганна неквапливо потягнула відра до ґанку. Щось хруснуло під ногою. Горіх. Розлогий велетень в зелено-жовтому вбранні вже почав скидати врожай. Знов навалилися спогади. Іван трусів горіхів стовбур, стрибаючи на товстих гілках, сміявся й попереджував, щоб відійшла – «бомбардування!». Смішне слово тепер не смішне. Заквітчана могила під прапором тому свідок.

Теплий лагідний вітерець висушив застряглу в зморшках солону краплинку. Ні, тітка Ганна ще не була стара. Це звістка проте, що вона залишилася сама в цілому світі, швидко переробила їй обличчя, зігнула спину, та потроху цмулила з неї здоров'я. Син так й не привів в дім невістку. Все жартував, що вона ще не народилася. А самому вже 30 скоро! Не буде. Назавжди 29.

Ганна сіла за кострубатий стіл у дворі. Матильда одразу залізла на коліна. Ваня приніс її, мокру, брудну, в блішках та зі зламаною лапкою. Не сперечалася, гадала що скалічена кицька скоро помре, то нехай син бавиться. Але страшна потворка відростила собі шовкову шубку та набула панських манер. Що, взагалі-то, зовсім не заважало їй стати кращою щуроловкою. Навіть деякі селяни в гості цю зірку запрошували. 

Ганна поринула в думки, машинально погладжуючи сіру пухнасту спинку. Котяче торохтіння діяло напрочуд заспокійливо. Впав ще один горіх, гучно розляпуючи воду з собачої миски. Герц заходився гризти незвичний смаколик, а потім із задоволенням валявся в купі пожовклого листя. Життя не зупинилося тоді, й продовжується тепер. Он, білка так саме закопує горішок, й забуде, щоб серед порічок наступного року раптом виліз паросток. 

У хвіртку хтось постукав. Герц гавкнув. Ганна не чекала на гостей. Сусідка – та без церемоній заходила, частіше просто «висіла на паркані» з боку свого двору. Тітка важко піднялася. Над огорожею було видно лише жіночу голову в капелюсі. Дивно, в селі так не ходять. В спеку більше хустка або кашкет. Може ВПО, шукає когось? Відчинила.

– Добридень, Ганна Борисівна.

– Добридень, проходьте.

Молода жінка завагалася, але пройшла у двір. Господиня вказала на лавку біля столу. Гостя поставила на неї свій наплічник і роззирнулася. 

– Пригощайтеся, – Ганна підсунула до неї миску з яблуками та виноградом.

– Дякую.

Тиша тиснула. Хазяйка не квапила. Герц припинив длубатися в горіховому листі та сторожко підняв голову.

– Мене звуть Ірина, – нарешті видушила з себе жінка, – навряд чи ви мене пам'ятаєте, адже я поїхала звідси десь дванадцять років тому. 

Гостя розповіла, що приїхала на могилу до батьків. Й побачила під прапором фото Вані. Вона встигла з ним провчитися два роки, щоправда, в паралельно класі, але добре пам'ятає його. Тому вирішила зайти.

Вони ще довго говорили й говорили. Згадували дрібниці, роздивлялися шкільний фотоальбом та інші світлини. Ганні було приємно, що загалом стороння людина, пам'ятає, шанує її сина. Навіть знайшла час зайти до матері загиблого однолітка. Звісно, мешканці села не залишили її саму. Вони так само час від часу заглядали у двір Ганни, питали чи не потрібна допомога. І вона була їм вдячна. Але дуже втомилася від наполегливо співчутливих поглядів, багатозначних зітхань, інших нарочитих проявів жалоби за Іваном, щирих й ні. Вперше на закамянілої від болю душі Ганни з'явилася тепла крапка. Може і їй варто ось так просто зайти до Олени, чоловік якої загинув на війні, коли вона ще звалася АТО? А не тільки принести щось для дітлахів чи господарства. Можливо навіть запросити до себе. Люди зазвичай оминають таки родини. Бояться щось сказати чи зробити не так, випадково образити, нагадати про біль. Вважають, що мають бути сумними та серйозними, казати якісь правильні слова. Але зараз вона з Оленою «на рівних». Вони порозуміються, відчують, де чіпати не можна, де помовчати, а можливо – просто піти геть. 

Вересень нагадав про себе ранніми сутінками, які прохолодним вітерцем огорнули плечі співрозмовниць. Денну спеку здмухнули комарині крильця та наполохав жаб'ячий спів.

– Ой, вже пізно, я, певно, піду, – підхопилася Ірина.

– Дякую, що завітала. Ти заходь й наступного разу, – майже посміхнулася Ганна, – на ось, хоч яблук дітям візьми. Дуже добрі!

Біля хвіртки гостя взялася рукою за клямку та раптом зупинилася. І дивлячись кудись в сірий оксамит вечірнього неба, тихо проказала:

– Я не за тим прийшла. 

І наче злякавшись, що передумає, швидко сунула до рук Ганни маленьке фото.

– Мені нічого не треба. Але я вважаю, що ви маєте право знати, – і вона швидко пішла в бік автостанції.

Не було побачень, кохання чи обіцянок. Просто вісімнадцятий день народження колишній однокласниці, де серед гостей були Ірина та Іван. А через місяць її життя закрутилося в скаженому ритмі: іспити в омріяний інститут, загибель батьків, пекельні кола оформлення документів, переїзд до тітки, навіть спроба вкоротити собі вік. Вона й не згадувала хлопця, можливо взагалі забула б про нього в цьому вирі подій, якби не один нюанс. В лікарні вона дізналася, що вагітна. Її самопочуття псував не стрес.